Вітаю вас, царівни...
(Похиливши голову, налагоджується йти.)
Кассандра
Постривай!
Що ти хотів?
Долон
Спитати...
А, спитати!
Ні, не питай, я не люблю питання.
Д о л о н То я таки піду...
Кассандра Питай, питай,
я відповім.
Д о л о н
Пророчице, скажи, чи я верну живий з моєї справи?
Кассандра
Чого ти, власне, в мене се питасш? Питай в Гелена, та чи мало ж є у нас у Трої віщунів?
Д о л о н *
Вже пізно
шукати їх тепер.
Кассандра
Та що ж тобі з мого пророкування. Про Кассандру лихая слава в Трої. Хто їй вірить? Ніхто з людей.
Д о л о н Не знаю сам чому, але мені бажалось би почути на се відповідь, власне, від Кассандри.
Кассандра Ти б їй повірив?
Д о л о н Може б, і повірив.
Кассандра
(гірко)
Та тільки «може»?
Долон
Я вразив тебе? Кассандра
О ні, я звикла, що мені не вірять! Долон
А все ж пророкування вислухають. Кассандра
На жаль!
Долон
Я прагну вислухать його!
Кассандра
А якби часом я тобі сказала — я не кажу, се тільки так, наприклад,— щоб ти не йшов тепер на ті розвідки? Чи ти б послухав?
Долон
Ні, скажу по правді, не міг би я послухати тебе, хоч бп смерть видиму віщувала, бо нечестю було б зректися потай того, що сам же я вхвалив прилюдно, на що пристав незмушений, по волі.
Кассандра
Та пащо знати, що тебе спіткає?
Долон
Так, я люблю дивитись долі в вічі.
Кассандра
О ні, Долоне, ти того не любиш, ніколи не любив, даремне кажеш!
Ти ще дитина для таких очей!
Долон
Дитина? Я, царівно, повнолітній, до ради вхожий і до війська здатний, я не хлоп’я давно!
Але для того, щоб знести долі погляд, повноліття того ще мало.
Д о л о н
Бачу я, царівно, що ти мені не хочеш відповісти, і я даремне тільки час гублю, а я його не маю вже багато.
Кассандра (здригається при сих словах)
Хто се тобі сказав?
Д о л о н
Ми призначили, щоб я вернувся, поки зійде місяць.
Кассандра Але ж тепера місяць рано сходить!
Д о л о н
То ж, власне, я тому не маю часу, здається, й так його не мало згаяв!
Поліксена Пождав би ти безмісячної ночі!
Д о л о н
Війна не жде, царівно,— поки б ми безмісячних ночей тих дожидали, то, може б, місяць освітив руїну святої Трої. Я піду, царівни.
Щасливі будьте!
(Іде до брами, не оглядаючись, і зникає в ній.)
Кассандра мовчки махав йому вслід рукою, а як він виходить поза браму, вона припадав до плеча Поліксени і гірко ридає.
Поліксена
Та чого ж ти плачеш?
Се ж я востаннє говорила з ним!
Що ж я йому казала? Все холодні, непривітні слова, як ті мечі ворожії, що мають заколоти єдиного, коханого Долона!..
Чом я не кинулась йому до ніг?
Чом не благала на богів Олімпських, щоб він не йшов у ту лихую путь?
Чом не сказала: «Ох, не йди, загинеш!» Чом я хоч поглядом не задержала? Злякався б він очей тих зловорожих і, може б... може б, він мені повірив,— він сам казав,— та, може б, і послухав. Дитина він перед очима долі, не зважився б іти на їх огонь, якби виразно бачив смерть видиму.
Ох, а тепер... Моє єдине щастя конає там...
Поліксена
Кассандро! та вгамуйся!
Тож він живий! Чого ти так голосиш, аж моторошно, справді? Не годиться, ще хто почує! Нам додому час.
Кассандра
Нехай там чує цілий світі Несила мені мовчати... Ох, ти ще пізнаєш, як тяжко найдорожчого втеряти!
Поліксена
Кассандро, годі! Що се ти говориш? Ходім, тут темно, страшно, я боюся. Вже пізно...
Кассандра
Пізно... хутко зійде місяць, освітить поле... Мій Долон на полі такий самотній, наче кипарис на роздоріжжі... він такий хисткий, він молоденький, ніжний — не до зброї, до ліри, до кітари він удався,
до весняних пісень... Ох, що ж ті руки порадять проти сих мечів важких, що здійнялись над ним... Рятунку!
Поліксена
Слухай,
чи ти безумна? Тож збіжаться люди!
Готові ще й ахейці сполохнутись!
Кассандра Ахейці?.. Я замовкну... я не буду...
Довге мовчання.
(Кассандра тремтить всім тілом, спочатку щільно закриває лице покривалом і стоїть нерухомо, потім одкриває-ться і пошепки говорить, стискаючи обидві руки Поліксені.)
Ходім на браму... Ти ходи зо мною... мені так страшно... я боюся долі...
Поліксена Та як же підемо? На сходах темно.
Кассандра Ох, ні, не досить темно, я все бачу...
(Простягає руки в простор.)
Ох, Артемідо, сестро Аполлона, богине ясна, погаси свій світач на сюю ніч, на сю єдину ніч!
Нехай коханці менше мрій зазнають, вони щасливі й так! Невже для того, щоб їм, щасливим, марилось любіше, мені, нещасній, відбереш ти мрію, остатню, розпачливу тую мрію, що є ще десь на світі мій коханий, м і й, хоч несуджений, та мій єдиний!