— Хоч би господь дощику послав! — чую я початок розмови. Щовечора завжди розмова починається тими словами, й слова ті бринять зовсім не так байдужо, як звичайна розмова «о погоді»,— ні, я чую глибокі зітхання при тих словах. Видно, що то говориться зовсім не «для годиться».
— Еге ж! якби-то дав бог! А то хто його зна, що й робить, хоч бери та переорюй все поле вдруге! — обізвався журливо один господар.
— Пізно вже переорювати! — додав другий.
— Отак буде,— вкинула одна молодиця,— і так того поля, мов украдено, а тут ще все вигорить, та й що ж будем робить?
— Що? Прийдеться знов у пані здіймати грунти.
— У пані? Знов у неї? Щоб так було, як торік, що більше було потім позову за гроші, ніж самих тих грошей?
— А що ж маєм робити?..
Спільна розмова затихла, тільки чутно було уривчасті слова, з якими часом одна сусіда оберталась до другої. Здалека доносились різні співи — то співали парубки та дівчата, сходячись на «вулицю».
Ось пройшов парубок вулицею. Йшов він тихо, недбало похитуючись; подерта свитина висіла у нього на однім плечі. Проходячи біля хати, він завів пісні:
Гей! та виріс я в наймах, в неволі,
Та не знав я долі ніколи!
Та гей!..
Виспівуючи, він ішов до греблі. Там, біля греблі, під вербами були другі колодки, отам-то й збиралась молодь на «вулицю». На колодках під моїм вікном збирались тільки старі. Сиділи, правда, тут дві ще зовсім молоді молодички і журливо поглядали вони в той бік, де шуміли верби над греблею.
Єсть у полі дві зірниці,
Отож мої брат-сестриці! Гей! —
пронеслось немов на відповідь тій бурлацькій пісні, що тільки що замовкла. Се співав молодий москаль, що прийшов «на побивку» в своє село, але в тім селі, окрім землі та старої хатини, нікого рідного у нього не було. Почувши пісню свого товариша, наймита, москалик і собі подав голос, виходячи з хати. От вони зустрілись і пішли вдвох до греблі. Було здалека чутно, як пара молодих голосів виводили:
Ані роду, ні родини,
Ані вірної дружини!
Гей!..
Розмова під моїм вікном знову розпочалась.
— А чули ви, що на завтра кликано до волості?
— Чого?
— Та кажуть, що там мають читати щось таке про той позов за наші грунти. Наша пані таки не дарує свого!
— Свого? коли б же то було її! а то ж воно наше було за дідів, за прадідів!
— Еге! За дідів було так, а за внуків буде інак! От іще нас перше попотягають по судах добре за ту дідівщину!
— Попотягають, бодай їх чорти тягали!
Голосний гомін знявся в цілій громаді. Не можна було розібрати течії розмови, тільки часом з гомону спільного виринали слова, викрикнуті чиїмсь грубим, зважливим голосом: «Ні, годі!., таки того не буде!.. Що моє, то не твоє!..»
А співи все більше, все голосніше лунали по хуторі. Он іде дівчина швидкою ходою. Її огрядна постать гарно вирізується в світлі молодого місяця, що вже зійшов на тихому небі. Стрічка має за віночком вродливої дівчини, її гарне убрання та ясне намисто і ввечері здалека видно.
Вона дівчина бідна, але завжди вбирається краще від господарських дочок, бо їй дбати нема на кого, вона робить сама на себе.
Ой хоч же я убогая —
Візьмуть мене люди.
А вже ж тобі, вражий козаче,
Пароньки не буде!..—
якось надто голосно і зважливо виспівує вона.
Ой дай же нам, боже, та на рушничку стати!..—
задзвеніли зненацька тоненькі голоски трьох подруг, дівчат молоденьких, що бігли швиденько на вулицю, немов утікаючи від когось.
Хутко замовкли одинокі співи, а під вербами загули співи двох великих гуртів дівчат і парубків. Розлягаються тії хори по хуторі і линуть далеко-далеко, в степ розлогий, перебивають один другого, то спільно лупають, то знов затихають, і чутно тоді тільки спів соловейків, що по садочках щебечуть. Потім знов те дзвінке голосне щебетання заглушають ще голосніші співи челяді.
Сидить голуб на дубочку, голубка на вишні,
Скажи, скажи, серце, правду, що в тебе на мислі?..—
виводить парубочий гурт.