Тупіє, гасне, застигає біль
Й росте повільно наді мною панцир
Зі снігу, смутку і радіохвиль
І обіймає айсбергами серце
Невидимий для ока льодовик –
Крізь них не допливе і не проб’ється
До месенджеру ні один мій крик
Тож знову не прокинусь. Все спочатку
Думками пройду всоте уві сні,
Невимовленим заримую згадки
Й чекатиму відлиги і весни
Бо знаю те, що лід – не вічний
Й зігріті сніжним укриттям
Озиминою зійдуть пишно
Всі
незабуті
почуття...
ВЕСНА
Теплом відлиги прочинила серце
Навшпиньки увійшла і на осонні
Роззувшись із чобіт, пішла босоніж
Лишаючи в повітрі ноти терцій
І прокидались, втомлені гамбітом,
І, жмурячись, вилазили з барлогів,
З перин, пуховиків, мереж і блогів
Озимі почуття весняним цвітом
І білим візерунком заквітчали,
Зрослися і загоїли собою
В фортечних мурах діри і пробої
Вини, нерозуміння і печалей
І оселили у найвищій вежі
Яскравою ранковою зорею
Несказане у ямбах і хореях –
Хай світочем сія! Нехай бентежить...
******
Тобою непомітно став залежним...
Люблю тебе.
Люблю
тебе
безмежно
АЛХІМІЯ
Якщо шукаєш філософський камінь
А з ним цілющий еліксир життя –
Рецепт простий – але скажу між нами
Приготування – справа не проста
Розплавлений свинець залий у рани
Додай дві дрібки фосфору образ
І до кипіння доведи думками
Яким давно не місце і не час
Тепер засни. Нехай усе застигне
Миттєвостями спогадів і слів,
А вдосвіта, коли печаль затихне
Приправ ретельно сіллю почуттів
І виколупуй, діставай, витрушуй,
З гірким сірчаним досвідом змішай
Та кислотою виливай у душу
Терпи. Воно їдке. Не заважай –
Хай їсть допоки не буде́ прозорим –
Тоді проступить золотом твій шал
Й спочине, герцем стомлений у зброї,
У формі серця вилитий метал
Це все – ти зміг. Досяг. Здобув уміння.
Та як же прикро, що разом із ним
Все залишилось в пам’яті камінням
Але не філософським, а простим
Бо той єдиний філософський камінь
Що еліксиром все живе зцілить –
Лише любов, що шириться серцями
І золотить собою кожну мить...
MORE
Ми всі живемо лиш для того
Аби поїхати до моря
Коли край неба молодого
У літню ніч серпом надоре
Що може бути важливішим
За те, що нам шепочуть хвилі
Блакитним паттерном у тиші,
Розмореним вечірнім штилем
Вони відкриють таємницю
Таку просту, таку буденну –
Немає жодної різниці
Хто ти – ми всі аборигени
Які лиш думають насправді,
Що на екрані монітору
Існують важливіші справи,
Ніж дихати блакитним морем
Усе це створено для тебе
Та ще семи мільярдів решти –
І порозливано під небом
Аби ти зрозумів нарешті
Коли край неба молодого
У літню ніч серпом надоре –
Що ми живемо лиш для того
Аби поїхати до моря
ПОРТРЕТИ
Кажуть, доля людини схожа
На портрет, що висить на стінці –
У обрамленій огорожі
Кожен в Всесвіті наодинці
Дуже різні очі в портретів,
Різні ракурси, фарби, стилі,
Натюрморти різних предметів
Всіх по-різному оточили
Різні стіни в цій галереї –
Дерев’яні і в позолоті,
Як паркани і як музеї,
Зовсім нові і на ремонті –
Та дозволено нам міняти
Тільки те, що у межах рами,
А стіну не дано чіпати –
Невблаганні закони карми...
Отже, вибору не пізнати?
І розписані всі білети?
Та відомі координати
Місця кожного на планеті?!..
Але думаю як картина
Стане кращою де досягне –
Замете з кутків павутину,
Прибере з натюрморту зайве,
Освіжить кольори і барви,
Ордени заслужить в петлиці –
Невідомі їй переправи
Перевісять на краще місце
Поміняють раму на ліпшу,
Переб’ють в каталозі ці́ну...
...Але я все ж, мабуть, залишусь –
Звідси видно твою картину
******
...І коли починаю зміни –
Так хотілось би знати мені,
Що знайдуться наші картини
На одній і тій же стіні...
ВАТЕРЛІНІЯ
Коли стали вчинки тенетами
Ватерлінію було зметено,
Перелито і перекапано –
Больовий поріг переплакано