І на дно пішло переповнене
Списаним листом серце втомлене
Без оглядки впало, без сил униз
Аби тільки більше не мучитись
Щоб не думати, не надумати,
Не крутити знов на ніч дум отих,
Більше ні сльози усередину –
Ватерлінію вже перейдено
Тихо ляже серденько на пісок
На емоціях затягне пасок –
Відіб’ються спогади тінню і
Витиснуть нові ватерлінії...
******
...Знає хто пливе те, що кораблі
Тонуть із водою, а не в воді
І лежать у ній глибоко в грудях
Дивлячись уверх на Чумацький Шлях
ПОЧЕСНА ГРАМОТА
За результати відмінні
Грамоту дали людині
І не просту, а почесну
Дали прозоро і чесно
Без зволікань і рутини,
Олімпіад підкилимних
Перед усім колективом
З рук урочисто вручили
Бігла людина додому
Холод забувши і втому
В папці стискаючи гордо
Глянцеву винагороду
Ніжно всміхнулась дружина -
Ну врешті-решт оцінили
Те, що працюєш ночами
За зарплатню копійчану
Діти радіють завзято –
Грамоту має їх тато,
Свято сімейне сьогодні!..
...Ми, все ж, не повністю згодні –
Бо не завадило б взнати
Цьому громадянину
Скільки почесних грамот
Вартує одна хлібина
ОСІННЯ
Чи хтось знав на Землі досі
Як дарує любов осінь?
Сипле жовтим терновим листям,
Щоб зробити з мого болю намисто
Заглядає дощем у квартиру,
А без тебе все життя моє в дірах
І бере моє шаленство під варту
Бо без тебе все нічого не варте
Знову ковдру, мов тебе, обіймаю
Скільки чула вона слів «Я кохаю»…
Прокидаюсь та тебе не знаходжу –
Боже мій, невже я з розуму сходжу?!
Двадцять тисяч думок що робити –
До тебе йти чи може від тебе бігти?
Підкажіть мені прошу, люди добрі,
Як вмістити в серці ніжність і гордість…
…Чи хтось знав на Землі досі
Як дарує любов осінь?
Сипле жовтим терновим листям,
Щоб зробити з мого болю намисто
Заглядає дощем у квартиру,
А без тебе все життя, наче в дірах
І ідуть у серці війни і чвари,
Але знають це лиш мої гітари…
СКЕЛЯ І МОРЕ
Сіро-блакитні простори
Десь на краєчку Мідгарду –
Скеля стояла у морі,
Несла під зорями варту
«Де така гарна взялася? –
Море у неї питало, –
Сильна й висока знеслася!»
Та ж незворушно мовчала
Дивлячись пильно угору
На небосводу палітру
Там, де хмарини над морем
Плили за подихом вітру
«Ти неймовірна сьогодні!», –
Море щоранку співало
І синевою безодні
Скелі підніжжя вмивало
Кішкою море тулилось,
Терлося і вигиналось –
Але ні слова про милість
З вуст кам’яних не зірвалось...
«Що ж я для тебе не любе?, –
Плакало море солоне, –
Чим краще хмари голублять
За мою піну холодну?
Звісно, їм легше у небі
Коси чіпати руками!
Я ж цілий день біля тебе –
Завше лежу під ногами...»
І у нічному безсиллі
Штормом ревло і кричало,
Билися серце і хвилі –
Скеля дивилась. Й мовчала...
******
...Вітер і сонце яскраве
З моря зробили пустелю –
Виросли квіти і трави
Але невесело скелі
Хочеться солі і ванни,
Шуму води, що так звикла
Й знати, що є під ногами
Те, що нікуди не зникне
Так би кортіло до моря
Хоч би на мить, хоч на хвилю!
Та лише степ неозорий
Там де плескалися хвилі...
І чи від сонця, чи дум тих –
Тріснув навпіл сірий камінь
І те, що складно забути
В поле побігло струмками...
******
...Раптом краплина упала
Й линула злива прозора
«Краще? – їй хмара сказала
Голосом синього моря, –
Я тепер буду летіти,
Литиму зверху водою –
Щоб розпускалися квіти
Я твоє серце наповню
Аби струмки сіро-сині
Щастям текли на просторі
І десь колись неодмінно
Разом зустрілись у морі»...
ПОЦІЛУНОК
Твій поцілунок мов ковток води
В пустелі сірих незворушних буднів, –
Мій порятунок у хвилини скрутні
Від різної душевної біди.
Як лише ти умієш поцілуй!
Хай у твоїх обіймах я забуду
Про все, що було, є і те, що буде –
Й вустами всю любов мою відчуй
******
Знайшов я джерело життя нарешті,
Хоча одного я усе ж боюся, –
Щоб я часом, бува, не захлинувся