Я спостерігав усю катастрофу наживо в студії «Эха Москвы». Спочатку я планував швиденько виступити й повернутися на Болотну, щоб послухати мітингарів і зустрітися з кількома колегами, але о шостій тридцять площу накрив хаос. Усе місто перетворилося на фортецю, щоб підготуватися до інавгурації Путіна наступного дня, і поліція явно прагнула подати той сигнал, який так точно сформулював Ланц. Цар повернувся, і той, хто захоче пройти маршем проти нього, має бути готовим, що йому розтрощать голову.
При цьому нове придушення спротиву не закінчувалося на вулицях. Режим націлився на всю координаційну раду опозиційного руху, проводячи обшуки в помешканнях її членів і навіть їхніх офісах і помешканнях родичів. Лідерів опозиції раз у раз почали викликати для давання свідчень. Були навіть прийняті свіжіші антипротестні закони, які дозволяли накладати більш високі штрафи й арешт на тридцять діб за незначне порушення громадського спокою. Але це був не просто якийсь стихійний протестний рух. Щоб вивести на вулиці п’ятдесят тисяч чи більше людей, потрібна була неабияка координація й комунікація. Цього було достатньо, щоб піддати сумніву рейтинг путінської підтримки, хоча все ще замало, щоб здолати режим. Кілька доволі великих мітингів пройшли також і напередодні 6 травня 2013 року, до річниці подій на Болотній площі, коли на вулиці вийшли десятки тисяч москвичів.
18 липня 2013 року Навального засудили на п’ять років позбавлення волі за сфабрикованим звинуваченням у розтраті, типовим для переслідування опозиційних діячів. Це сталося наступного дня після того, як він зареєструвався кандидатом на виборах мера Москви. А далі почалася дивна гра в кота й мишу. Навального шокуючим чином звільнили, мабуть, із подвійною метою не дати йому стати мучеником і додати цим мерським виборам трохи необхідної квазілегітимності. Йому навіть дозволили з’явитися у виборчому бюлетені й узяти участь у перегонах, хоча, звичайно, кремлівський кандидат, виконувач обов’язків мера Сергій Собянін отримав численні переваги у формі адмінресурсу й висвітлення в медіа. Ще одна можлива причина, чому Навального звільнили та дозволили його участь у виборах, полягала в тому, що в такий спосіб Кремль хотів чітко вказати амбітному Собяніну його місце. Адже без Навального в бюлетені результат Собяніна перевищив би путінські 63,6 відсотка по всій країні й підкреслив жалюгідні 47 відсотків по Москві. Це демонструє, якими підступними та небезпечними є сучасні диктатури, якщо вони здатні скористатися елементами демократії в такий спосіб.
Як і слід було очікувати, Навальний отримав на виборах лише другий результат, значно відставши від лідера, та продовжив своє життя як мічена людина, над чиєю головою постійно висять судові вироки й нові звинувачення. Останнє рішення суду в грудні 2014 року залишило Олексія Навального під домашнім арештом, а його брата Олега під вартою — стандартний маневр узяття заручників старої школи КДБ. Вони обидва є в’язнями сумління. Навальний допомагав організувати новий марш 1 березня 2015 року, коли 27 лютого було вбито нашого колегу Бориса Нємцова. Тому той марш перетворився на пам’ятну ходу на честь нашого друга.
Важко сказати, чи можна було якось змінити громадський протестний рух у той період. Якщо намічалася справжня революція, це було потрібно робити раніше, поки режим іще не підготував реакцію. Найкращим шансом, мабуть, була величезна демонстрація 24 грудня 2011 на проспекті Сахарова, якщо взагалі був шанс. Я був разом ледь не з усіма іншими членами опозиції, і там набралося не менше тридцяти виступаючих. Навальний підійшов тоді винятково близько до межі, сказавши те, про що багато з нас лише думали протягом тривалого часу: «Я бачу тут достатню кількість людей, щоб узяти Кремль та Білий Дім [будівлю федерального уряду] просто зараз. Але ми мирна сила, ми не зробимо цього поки що. Але, якщо ці шахраї та злодії й далі намагатимуться дурити нас, і далі намагатимуться брехати нам та красти в нас, ми заберемо самі. Це наше!»