1987 року Горбачов сказав, що хоче побудувати «соціалізм із людським обличчям» за методом Олександра Дубчека, на що я відповів, що монстр Франкенштейна також мав людське обличчя. Комунізм іде проти людської природи й може триматися лише на тоталітарних репресіях. Без зовнішньої допомоги або величезної кількості природних ресурсів на кшталт нафти репресії призводять до економічного застою. А тоді — моральний та духовний застій суспільства, де успіх та перевага окремої особистості ледь не під забороною.
Безумовно, сталися конкретні події, що допомогли виявити фатальні вади комуністичної системи та спонукали Горбачова до його відчайдушних спроб реформувати й урятувати країну. Однією з них стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції в Україні у квітні 1986 року. Те, як ліквідовували наслідки цієї аварії, виявило страшні рівні некомпетентності, корупції та брехливості влади, немов у якійсь банановій республіці. (Ми з Анатолієм Карповим віддали на допомогу жертвам Чорнобиля призовий фонд нашого матчу за звання чемпіона світу 1986 року.) Окрім того, була ще радянська війна в Афганістані, що до 1989 року тривала вже десятиліття й виявилася так само неефективною, непопулярною та дорогою, як і більш пізня операція США та НАТО.
Завдяки переважно зростанню впливу на радянських людей новин, ідей та думок, особливо із зовнішнього світу, радянський істеблішмент опинився перед дилемою. Якщо чиновники реагуватимуть, як завжди, і суворо каратимуть за незначні проступки, вони втрачатимуть довіру як реформатори та підтверджуватимуть слова критиків, що радянське суспільство є відсталим і застійним. Але вони також розуміли, що якщо дозволятимуть трохи критики, це заохочуватиме говорити інших. Тому реакція чиновників ставала дедалі більш розгубленою та непослідовною. Саме різноманітні прояви цієї дилеми й стали тим, що врешті розвалило Радянський Союз, незважаючи на відчайдушні спроби Горбачова втримати його купи.
Ще задовго до падіння Берлінської стіни багатьом із нас по «неправильний» бік «залізної завіси» стало зрозуміло, що важливі зміни неминучі. Ми не мали жодної гадки, якої форми вони набудуть або з чого можуть початися, але це був цілком новий досвід для більшості радянських людей — серйозно та відкрито обговорювати все, що стосується політичної трансформації або нового напрямку для країни. І ми були невпевнені, чи то є реальні демократичні реформи, чи просто відволікання на кшталт «однопартійної демократії», аби допомогти Горбачову зібратися із силами проти старої радянської гвардії та виграти час для його провальної економіки. Люди на вулиці говорили про етнічне насильство, що вже супроводжувало рухи за незалежність у багатьох республіках. Ми гадали, чи не почнуть мільйони людей помирати з голоду, перш ніж економічні реформи нарешті відбудуться.
26 березня 1989 року в СРСР пройшли перші реальні вибори з часів його утворення в 1922-му. Новостворений З’їзд народних депутатів був покликаний надіти демократичну личину на Верховну Раду Радянського Союзу — орган, який усе ще зосереджував у своїх руках реальну владу. Але Комуністична партія здобула лише 85 відсотків місць (замість звичних 99,9 відсотка), і серед незалежних бунтівників з’явився Борис Єльцин, який із небаченим доти результатом переміг за округом у Москві кандидата від Горбачова.
За іронією долі лічені експерименти СРСР із демократії спочатку мали найбільший вплив за межами Радянського Союзу, а саме в Польщі. Видовище справжніх виборів у СРСР, хай навіть неоковирних та поверхових, дало полякам поштовх для їхнього власного, значно більш ґрунтовного експерименту. Замість того, щоб прийняти мрію Горбачова про соціалістичну реформу, Польща повністю скинула своїх комуністичних господарів, а решта країн Варшавського договору швидко наслідувала її приклад.
Нинішні деспоти багатьох колишніх радянських країн пережили це, зрозуміли небезпеку «шпарин у стіні», тобто дилеми свободи слова, і дуже тяжко попрацювали, щоб уникнути цього у своїх країнах. Путін та інші пострадянські диктатори розглядають те, що сталося з режимом Горбачова, як негативний приклад. Ось чому вони так жорстко реагують на політичну критику навіть у маленькому блозі або на одного-єдиного протестувальника з плакатом.