З другого боку, Путіну немає користі від народу Росії, особливо від її молодих та освічених людей. Він та його хунта давно перетворили країну на нафтову державу, а експорт природних ресурсів на ненажерливий світовий ринок не вимагає підприємців чи програмістів, не кажучи вже про письменників та професорів. При цьому бойкот нафти й газу вимагає скоординованої політичної волі — субстанції, як тепер знає Путін, значно більш рідкісної у вільному світі, ніж платина та діаманти в Сибіру.
Десятиліття економічної та політичної взаємодії із Заходом та покращення рівня життя були покликані лібералізувати ці диктатури й забезпечити важелі впливу на них. Але важелі корисні, лише якщо їх застосовувати. Окрім того, вони мають два кінці. Європа купує чотири п’яті обсягу російського експорту енергоносіїв, що дає величезний економічний важіль впливу на Путіна, який зробив російську економіку повністю залежною від нафти та газу. Але замість активної розробки альтернативних джерел постачання, щоб мати можливість застосувати цей важіль у протистоянні з Росією, Європа тремтить та кричить «Пробі!», коли Путін шантажує Східну Європу постачанням газу з наближенням зими.
Населення Китаю та Росії має подібні соціальні угоди зі своїми диктаторськими урядами: економічна стабільність в обмін на права людини для громадян. Обидві держави мають жорстко цензуровану пропаганду замість новин, бутафорські вибори та мінімум свободи слова й зібрань. Зліт до небес цін на нафту протягом 2000-х років дозволив Путіну виконати хоча б лише навколо Москви та Санкт-Петербурга свої обіцянки щодо підвищення пенсій і зарплат. І нафта також пояснює, чому постійним пріоритетом для нього є підтримка нестабільності на Ближньому Сході, що не дає цінам падати. Китай починав зі значно нижчої позиції, але зумів вивести мільярд своїх громадян із бідності, перетворивши всю країну на світову фабрику. Глобалізація й економічна інтеграція з багатими вільними країнами зробили можливими обидва сценарії — і російський, і китайський.
Реальність полягає в тому, що більшість споживачів у розвиненому світі воліють не знати, звідки надходять їхні телефони та газ, поки ціни є низькими. Якщо ви знаєте, то повинні діяти, тому краще не знати. Випадковий скандал щодо нелюдських умов праці на китайських фабриках (або прав жінок у Саудівській Аравії) дозволяє окремим лібералам почуватися краще, коли «Найк» чи «Еппл» оголошують про розслідування. Але все це швидко забувається до часу випуску наступних кросівок чи нового ґаджета.
І знову ви можете задуматися: чи є приклад Китаю таким уже поганим? Чи мали б ми приректи цей мільярд живих душ на бідність та голод заради політики? Це є співчуттям невинного, але це також є хибним вибором, який диктатори полюбляють ставити перед світом. Це є хибним вибором між свободою і їжею, між репресіями і стабільністю. Немає жодних причин, чому б Китай не міг насолоджуватися подібним або й більшим економічним успіхом із більш ліберальним режимом. Фактично є багато доказів того, що демократичні країни живуть краще. Не слід опускатися до неправильного вибору. Репресії можуть починатись як засіб для досягнення мети, але це завжди не закінчується нічим іншим, окрім репресій.
Протести в Гонконзі стали також спростуванням того, що я глузливо називаю генетичною теорією демократії. Протягом багатьох років мені говорили, що росіяни (араби чи китайці) просто генетично не схильні до демократії. Вони «потребують сильної руки» або «люблять жорсткого лідера». Це просто одна з багатьох теорій, які народжені у вільному світі люди використовують для маскування їхньої переваги, їхньої бездіяльності та їхнього сорому. Як це може бути правдою, коли Тайвань населений тим самим народом, що й Китай, але є процвітаючою демократією? Як щодо Східної й Західної Німеччини, Північної й Південної Кореї?
Є безліч причин, чому демократії не вдається пустити корені або чому деякі військові путчі досягають успіху, а інші — ні. Жодна з цих причин не ґрунтується на етнічній приналежності або географії. Наші уряди створюють люди, як і наші традиції та переконання. Як сказав відомий американський економіст Мілтон Фрідман, «суспільство не має цінностей, їх мають люди». Ми повинні визначити, що цінуємо та за що варто боротися, а потім — найважливіше — повинні за це боротися. Якщо ми не зможемо зробити це, то програємо тим, хто вірить в інші, гірші речі. Ми програємо тим, хто не вірить у цінність людського життя чи свободи і хто прагне боротися за поширення своїх темних поглядів щодо людства на інших.
Ми можемо задекларувати права, які плекаємо, невід’ємними або універсальними, але це не означатиме, що ми автоматично отримаємо право на демократію або навіть базові права людини. Ні, за ці речі треба боротися. І якщо, щоб нагадати про це світу, потрібні хоробрі студенти з Гонконгу, тоді їхній протест досяг успіху, яким би недовгим він не був.