За законом, хоча б теоретично, поліція повинна повідомити вам причину арешту. Проте є безліч свідків та навіть відеозаписів мого затримання, які показують, що такого повідомлення не було. Натомість на відео добре видно, як мене несуть догори дриґом, а я кричу: «У чому мене звинувачують? За що мене затримують?» (Та ще кілька слів, які б мені не хотілося пояснювати моїй маленькій доньці.) Поліцейські закинули мене в автобус, що чекав неподалік, та зачинили двері. Але не замкнули їх.
Далі я зробив те, про що дуже скоро пошкодував. Я відчинив ті двері й знову почав вимагати, щоб мені пояснили, у чому мене звинувачують. Мої слова перервалися, коли я наполовину впав, наполовину був стягнутий до натовпу поліцейських ззовні. Мені заломили руки та кілька разів вдарили по голові й тілу, а потім підняли назад в автобус і запхнули вглиб. Одному голландському фотографові вдалося швидко зняти, як двоє поліцейських притиснули мене до задньої стінки автобуса: один викручував мені руку назад, а другий тиснув на горло.
Я не можу об’єктивно оцінювати події того дня, але не думаю, що неозброєний шахіст на порозі свого п’ятдесятиліття був такою вже жахливою небезпекою для цілої армії охоронців громадського порядку. На щастя, хоча мені й добряче наставили тоді синців, обійшлося без серйозних травм. Мені навіть вистачило духу посміятися, коли поліція потім заявила, що збирається висунути проти мене додаткове звинувачення за укус одного прапорщика за палець під час їхнього нападу. Отакої! Я, звісно, не вегетаріанець, хоча після того, як кілька років тому мені виповнилося п’ятдесят, і довелося зменшити споживання червоного м’яса за порадою мого лікаря. Але я можу з упевненістю сказати, що якби мені була до смаку людська плоть, як подейкують про бенгальських тигрів, то точно не кусав би нікого, нижчого за званням за генерала.
Знаючи, що всі свідки та докази світу в московському суді нічого не варті, ми з друзями відчайдушно намагалися зібрати якомога більше фото, відео й усних свідчень і максимально широко розповсюдити їх до початку суду. Ідея полягала в тому, що коли для всього світу буде повністю очевидно, що я не порушив жодних законів, уряду буде незручно висунути мені звинувачення за статтею «Участь у несанкціонованому протесті». Стояв 2012 рік, коли ще можна було уявити, що путінському уряду щось може завадити.
Без вагань визнаю, що в цій ситуації мені дуже пощастило мати відоме ім’я, яке певною мірою й стало моїм захистом. Новини підхопили історію та кадри мого арешту й побиття за лічені хвилини. Завдяки силі соціальних мереж тисячі людей допомогли мені та моїм друзям передивитися сотні фото й відео, щоб довести, що прапорщик, який збирався звинуватити мене в нападі, мав поріз на пальці ще до мого арешту. На відміну від більшості росіян, яких б’ють так само, як мене, або й ще гірше, я мав знання та засоби для розробки плану захисту.
Через тиждень, після дев’яти годин у суді, мене виправдали на превеликий подив геть усіх, зокрема й мене самого. То був, мабуть, перший випадок в історії путінської Росії, коли людину виправдали після подібних звинувачень у такий спосіб. За іронією долі у 2007 році я був одним із перших, кого звинуватили та ув’язнили згідно з новими драконівськими антипротестними законами. У своїй заяві після виправдання я дякував усім, хто висловив мені підтримку, а також просив пом’якшити покарання тим, чий приклад не давав мені опустити руки: «Цей результат демонструє силу солідарності. Це означає більше, ніж просто жертвувати гроші та ваш голос. Це спільне відчуття, що свобода має значення скрізь, для всіх людей, не лише у вашій країні. Дуже важливо не опускати руки. Чим більше людей звертатимуть увагу на те, що відбувається, та тиснутимуть знизу, тим більше справ будуть закінчуватися подібно до моєї та тим менше їх закінчуватимуться, як справа “Пуссі Райот”. Шукайте можливість щось змінити!»
То був радісний момент, але особливо радіти не доводилося. Поки мене разом із багатьма іншими людьми заарештовували ззовні, три дівчини з групи «Пуссі Райот» усередині були засуджені до двох років колонії. Двадцятичотирирічна Марія Альохіна, двадцятидворічна Надія Толоконнікова та тридцятирічна Катерина Самуцевич лише виконали короткий «панк-молебень» у московському храмі Христа Спасителя, знімаючи його на відео та згадуючи ім’я Путіна. Можете здогадатися, що саме влада визнала більшим святотатством.
Пізніше я ще повернуся до цих сміливих дівчат та їхньої історії, яка стала міжнародною сенсацією, підтвердивши для всього світу, що путінський режим остаточно перетнув межу непоправної деспотії. Але спершу я хотів би пояснити, як опинився під стінами суду та потрапив до рук поліції, у можливість чого ніколи б не повірив мій дідусь. Наразі ж ми залишимо Москву й перенесемося до Іспанії, а саме до невеличкого андалузького містечка Лінареса.