Реакція уряду на теракти «Норд-Осту» та в Беслані, а також на їхні наслідки дуже чітко показала, що путінський режим не цікавила думка або безпека російського народу. Путіну взагалі не були потрібні люди або їхня довіра. Він мав нафту, газ, тотальний контроль ЗМІ та уряду, а також швидке розширення органів безпеки. На відміну від демократичної країни, де втрата адміністрацією народної довіри коштувала б президентові посади, диктаторові взагалі немає потреби вибачатися чи навіть ставити це питання.
Іншою метою моєї поїздки було налагодити контакт з активістами по всій країні. Адже тоді в Росії ще діяли різні опозиційні партії та неурядові організації, які переживали дедалі більшу маргіналізацію. Після того, як Путін міцно взявся за громадянське суспільство, не залишилося жодної організації, яка була б надто малою або надто невинною для переслідувань. У межах кампанії проти будь-яких проявів «помаранчевої» активності постійно приймали спеціальні закони, які обмежували іноземне фінансування неурядових організацій та посилювали покарання протестувальників. Було введено в дію цілу низку «антиекстремістських» законів, написаних так невизначено й неконкретно, що навіть найменшу критику уряду могли назвати екстремістською діяльністю, яку карали багаторічним ув’язненням.
У 2005–2008 роках російська опозиція була безладною мішаниною ліберальних політиків, молодих активістів усіх політичних мастей та правозахисників зі старої гвардії. Деякі з них були вигнанцями з путінської системи влади, як, наприклад, колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов та радник президента з економічних питань Андрій Ілларіонов. Там були також Борис Нємцов, колишній перший віце-прем’єр за часів Єльцина, та Володимир Рижков, один з останніх іще живих незалежних депутатів Державної Думи. Був там і Георгій Сатаров — колишній помічник Єльцина, який допомагав писати нову російську Конституцію. То могла бути доволі впливова група, якби не той факт, що всі вони не мали жодного впливу.
Трохи осторонь стояли «поважні» політики єльцинської доби, які поступово втрачали політичний ґрунт під ногами, а тому всіляко намагалися залишитися на плаву. Ці особи, наприклад колишні кандидати в президенти Ірина Хакамада та Григорій Явлінський, засновник партії «Яблоко», намагалися протестувати зсередини, водночас не надто ворогуючи з Путіним. Зрештою вони усвідомили, що той не збирається їх ніяк використовувати, навіть як лояльну до нього опозицію. Деякі з них здалися та приєдналися до путінського псевдодемократичного фарсу, отримуючи за це зарплатню, тоді як інші взагалі пішли з політики. Кілька осіб приєдналися до нас, так званої «радикальної», або «зовнішньої», опозиції.
Серед правозахисників слід відзначити вельмишановну Людмилу Алексєєву — члена-засновника Московської Гельсінської групи та одну з небагатьох досі активних радянських дисидентів. Був там і Лев Пономарьов, один із засновників товариства «Мемориал» — ледь не першої російської організації із захисту прав людини. «Молодь» була представлена Сергієм Удальцовим, головою «Авангарда красной молодежи», та Іллею Яшиним, харизматичним активістом ліберального напряму. Кілька років по тому найпомітнішим із нас став колишній активіст «Яблока» Олексій Навальний, а все завдяки його гострим, актуальним і ретельно проведеним антикорупційним розслідуванням, які знаходили величезну онлайн-аудиторію.
Були ще так звані «нелояльні націоналісти» — переважно молоді радикали на кшталт націонал-більшовицької партії письменника Едуарда Лимонова, назва якої вже не так відлякувала людей, як до початку 2000-х, та все ще дуже лякала респектабельну ліберальну опозицію. Але вони були готові пройти маршем проти Путіна за свободу слова й чесні вибори, а для мене мало значення лише це.
Окрім різних політиків, організаторів та активістів, була й суттєва «вогнева підтримка» серед численних російських письменників, журналістів та інтелектуалів, кого повернення Росії до темних часів позбавило ілюзій. Там були адвокати з великим серцем, які багато й наполегливо працювали, захищаючи протестувальників та активістів від надуманих звинувачень за якісь смішні гроші або й узагалі безкоштовно. Лідери й члени більш ніж десяти опозиційних груп, зокрема мій власний Об’єднаний громадянський фронт, організовували протести, навчальні семінари й зустрічі за мінімальну винагороду, а часто попри великий персональний ризик.