Конференція зібрала активістів з усієї Росії для підтримки й обміну думками. Ми також запросили міжнародні ЗМІ й доповідачів з усього світу, які не боялися голосно говорити про демократію в тіні Кремля. Я та інші співголови Всеросійського громадянського конгресу написали величезну кількість листів із запрошеннями, декому лестячи, а декому ледь не викручуючи руки. Урешті-решт до нас приїхало багато помітних фігур, які виступили із заявами про підтримку, хоча з адміністрацій країн Великої вісімки відкрито нас привітати насмілилося дуже мало осіб. Саму назву конференції «Другая Россия» ми обрали з метою сказати світу, що стабільна, демократична Росія, яку представляє Путін, не є справжньою.
Російська влада доклала чимало зусиль, переслідуючи нас на кожному кроці. Можливо, ми були нераціонально оптимістичні, але витлумачили це як ознаку прогресу: «Ми змусили їх хвилюватися!» Якщо це було справжнім мірилом успіху, то я маю пишатися атаками органів безпеки на скромні офіси мого Об’єднаного громадянського фронту за кілька днів до нашої ходи 16 грудня 2006 року в Москві, першої з тих, які потім почали називати Маршами незгодних. Тисячі людей тоді вийшли на вулиці, щоб мирно підтримати нас під гаслами «Ми не згодні!», незважаючи на п’ятикратну чисельну перевагу міліції.
Це призвело до ще більшого та більш змістовного Маршу незгодних у Санкт-Петербурзі 3 березня 2007 року. Нам відмовили в дозволі на проведення мітингу, але понад шість тисяч людей порушили цю заборону, вийшовши на найбільший політичний протест путінської доби на той час. Розумію, це число здається надто малим, але то був новий і доволі ризикований досвід, який давав відчуття величезної хвилі енергії. У демократичних державах протести є доволі звичайною річчю, чимось, що може бути викликаним соціальними причинами, навіть якщо ви не маєте таких сильних почуттів. Але вихід людей на вулиці в Росії асоціювався з переворотом у свідомості та чимось надзвичайним. То був дуже великий крок для багатьох учасників маршу — «радикалізуватися» таким чином, щоб пройти крізь кордони ОМОНу (загону міліції особливого призначення) та скандувати «Росія без Путіна!»
Я сам відчув на вулиці великий приплив енергії, і мені це сподобалося. Коли я пішов із шахів, мені говорили, що через мою палку, недипломатичну натуру політичний активіст із мене не вийде. Адже я завжди агресивно атакував суперників за шаховою дошкою та постійно був чимось незадоволеним у світі шахів, навіть будучи чемпіоном світу, то як я зможу прилаштуватися до тонкощів альянсів та дипломатії? Хотілося б думати, що в цьому я вже став наполовину політиком. Половину всього свого часу я слухав і виявляв повагу. Я вів диспути з колегами, які знали та встигли зробити більше за мене, бо прагнув підняти нас усіх на новий щабель співпраці й боротьби. То був єдиний шлях побудувати коаліцію, до якої входили колишні прем’єр-міністри та більшовики-націоналісти. І коли настав час маршу, мій гучний голос і тренована голова стали плюсами, а не мінусами.
Єдиними проявами насильства того дня стало побиття міліцією десятків учасників маршу. Дуже важливо підкреслити, що в ході багатьох наших маршів не було перекинуто жодної автівки й не було розбито жодного вікна. Тим не менш можете навіть не сумніватися, що підконтрольні Кремлю ЗМІ виставили нас жорстокими хуліганами, зосередивши увагу своїх камер на кількох незначних сутичках із міліцією, звісно, самою ж міліцією й спровокованих. Після того близько дюжини Маршів незгодних пройшли у 2007-му по всій країні, хоча більшість із них відбулася таки в Москві й Санкт-Петербурзі.
У листопаді я був заарештований під час московського мітингу й цього разу, згідно з новим антипротестним законодавством, засуджений до п’яти днів позбавлення волі. Це було не надто приємно, хоча я «насолоджувався» порівняно м’яким в’язничним досвідом, роздаючи автографи конвоїрам і міліції та й загалом чуючи від них багато співчутливих зауважень про стан справ у країні. Мене навіть спробував провідати давній суперник за чемпіонатом світу Анатолій Карпов. Його завернули, але я дуже високо оцінив цей жест, особливо враховуючи, що політично ми були такими ж супротивниками, як раніше в шахах.
Оскільки розкол між путінською Росією та урядами Сполучених Штатів і Європи ставав дедалі більш очевидним, на Заході було схвалено нову дипломатичну позицію. Після довгих років спроб прийняти Путіна як рівного західні лідери почали казати, що, хоч між Росією й Заходом справді існують деякі розбіжності, вони є зовсім незначними й перебувають «у допустимих межах», як зазначив один посадовець із Євросоюзу.