Для мене та десятків моїх колег, які вийшли на марш за демократію, ці «допустимі межі» склали 11 квадратних метрів. Це розмір тюремної камери, у якій кількох із нас зачинили на п’ять днів як покарання за «непокору наказам міліції» під час опозиційного мітингу в Москві. Це звинувачення районний суд Москви додав уже потім, і воно не значилося в написаних від руки свідченнях міліціонерів, які нас арештовували. Щоправда, то був найменш очевидний із багатьох протизаконних аспектів мого арешту та суду.
Після нашої акції, на яку прийшло кілька тисяч людей, ми спробували провести інший мітинг під керівництвом відомого правозахисника Льва Пономарьова. Звідти ми збиралися подати петицію від нашого протестного руху до Центральної виборчої комісії (ЦВК). Проте міліція перекрила підземні переходи, тому ми були змушені переходити широку вулицю й невдовзі були зупинені додатковими силами міліції. Коли вони підійшли ближче, я поговорив із їхнім командиром генерал-майором Вячеславом Козловим, якого вже зустрічав раніше. Він попередив, що ми маємо повернутися назад, бо до будівлі ЦВК нам наблизитися не дозволять. Я запропонував вислати невелику делегацію з двадцятьох людей, які передадуть нашу петицію, але він знову сказав, що треба повернутися, що ми врешті й зробили.
Звичайно, неправильно казати, що генерал міліції командував там сам. Скрізь було повно співробітників ФСБ у цивільному, навіть у відділку міліції, а сам по собі арешт був чітко зрежисованим, як і суд після нього. Коли ОМОН розштовхував усіх інших, щоб заарештувати саме мене, із їхніх рацій було добре чутно: «Не упустіть Каспарова».
З моменту затримання нам не дозволяли побачитися з адвокатами, навіть після того як проти нас висунули звинувачення у відділку міліції. Після трьох годин у суді суддя сказала, що слухання справи відкладене до наступного дня. Фактично десятьох інших затриманих дві доби утримували до слухання їхньої справи без жодної юридичної консультації замість того, щоб відпустити, як зазвичай роблять за адміністративних правопорушень. Потім суддя вийшла, а повернувшись, сказала, що ми її неправильно почули й що суд із моєї справи зараз розпочнеться! Поза всякими сумнівами, то був іще один приклад того, що ми в Росії називаємо «телефонним правом». Так само перед виголошенням вироку суддя зазвичай виходить до дорадчої кімнати, але не складати вирок, а записувати його під диктовку влади по телефону.
Як і на вулиці та у відділку міліції, у суді співробітники ФСБ та ОМОНу також чітко виконували у своїх свідченнях наказ згори. Захисту не дозволили викликати жодних свідків або представити хоч якісь матеріали, такі як відеозаписи й фото, зняті під час маршу та арештів. Після того ж, як це судове шоу скінчилося, мене відвезли в СІЗО на Петрівку, 38, у Москві, і там порушення процедури продовжилися.
Це не стосується ставлення до мене конвоїрів, яке було доволі шанобливим і гостинним, наскільки, звісно, може бути гостинною тісна камера з металевими меблями й діркою в підлозі для туалету. Мені не дозволили зробити телефонний дзвінок, а всім відвідувачам було відмовлено в побаченні. Навіть моєму адвокатові Ользі Михайловій і депутатові Думи Володимиру Рижкову заборонили мене відвідати, хоча не мали на це жодного юридичного права.
Іншою моєю проблемою була їжа, адже навіть мови бути не могло про те, щоб з’їсти щось, надане місцевим персоналом. (Я також не літаю «Аерофлотом», коли маю вибір, а коли доводиться, то беру із собою власні їжу й напої. Параноя вже давно стала застарілим поняттям для звиклих до переслідувань членів опозиції.) Лише в неділю завдяки дедалі більшому зовнішньому тиску мені дозволили отримати пакети з їжею від мами.
Якщо на те пішло, навіть моє звільнення було проведено незаконно. Замість того, щоб дати мені вийти з в’язниці до натовпу репортерів та прибічників, багатьох із яких самих раніше заарештовували та переслідували під час пікетів, мене таємно привезли до того відділку міліції, де висували звинувачення одразу після арешту. Звідти мене на машині полковника відвезли до самого дому. Це може здатися доброю послугою, але було очевидно, що влада просто хотіла уникнути урочистої зустрічі, що відбулася б під стінами в’язниці після мого звільнення.
Коли я був заарештований минулого квітня та оштрафований на 1000 рублів (близько 40 доларів), деякі люди підсміювалися над такою невеличкою сумою. Та й пять днів у московській в’язниці теж навряд чи найгірша доля, яку тільки можна собі уявити. Деякі коментатори навіть підозрювали, що я сам спровокував власний арешт заради реклами в межах такої собі далекоглядної шахової стратегії. По-перше, штраф тут не головне, головне — принцип. Матимемо ми в Росії верховенство права чи ні? По-друге, я не мав жодного наміру ставати мучеником або очолювати опозиційних рух із в’язниці. Я й раніше не мав жодних ілюзій, а після відсидки можу лише підтвердити, що то не надто приємне місце навіть для короткочасного перебування.