Економічна взаємодія продовжувала забезпечувати мільярдні надходження в бюджет Росії, яких так потребував Путін для розширення своїх репресій усередині країни. Замість використання цих контактів на допомогу лібералізації й модернізації російського бізнесу фінансові потоки від них ішли на зовсім інші цілі. Найбільшим експортом Росії була навіть не нафта чи газ, а корупція. Спочатку путінські олігархи запрошували іноземних інвесторів і компанії вкладати кошти в привабливі проекти в Росії. А потім вони пречудово відмивали свої гроші на Лондонській і Нью-Йоркській біржі за допомогою ненажерливих західних банків і політиків, які мріяли лише урвати свій шматок пирога.
Після шести років безперешкодних утисків та відсутності конкуренції путінізм досяг своєї другої стадії. Коли ця людина прийшла до влади в Росії у 2000 році, головним питанням було «Хто такий Путін?». До 2007-го воно змінилося на «Яка природа путінської Росії?» Протягом усього перебування при владі його режим був напрочуд послідовним, проте лідери іноземних держав і західна преса все ще розігрували здивування цілковитою зневагою Путіна до їхніх думок. Він потребував західної допомоги та підтримки, поки ще консолідував владу в Росії. Коли ж це завдання було виконано, Путін більше навіть не вдавав, що його обходить думка решти світу.
Знову й знову ми чуємо плачі: «Невже Путін не розуміє, як погано це виглядає?» Після вбивства багатьох відомих російських журналістів, ув’язнення недружнього до Кремля бізнесмена, витіснення іноземних компаній із їхніх російських інвестицій, побиття міліцією учасників продемократичних маршів, використання газу й нафти для політичного тиску та продажу російської зброї й ракетних технологій державам-спонсорам терору на кшталт Ірану й Сирії західні лідери можуть лише сказати: «Путін заплутався!» Чому? На відміну від політиків у демократичних країнах, Путіна абсолютно не турбує, як там щось виглядає, поки він знає, що ніхто не почне діяти, аби його зупинити. Єдиний імідж, який його турбує, — це імідж крутого хлопця всередині країни, а відкрите ігнорування слабких скарг західних лідерів лише допомагає йому в цьому.
Питання в тому, якого штибу керівництво країни може продовжувати таку ганебну поведінку та де таке керівництво закінчить. Путінський режим діє на аморальній основі, чим повністю відрізняється від західних урядів, які ніяк не можуть зрозуміти, що ж відбувається за середньовічними червоними стінами Кремля. Тому у 2007 році я став постійним розяснювачем дій Путіна у своїх статтях і лекціях.
Протягом цього перехідного періоду від крихкої демократії до повномасштабної диктатури путінське правління — унікальна модель в історії. Частково це була олігархія з невеличкою бандою тісно пов’язаних між собою багатіїв. Частково це була феодальна система, розбита на напівавтономні князівства, де збирали феодальні побори з простих людей, які не мали жодних прав, а менші власники платили більшим власникам. І поверх усього цього був тонкий наліт демократії, достатній лише для того, щоб Росію прийняли до Великої сімки, а гроші олігархів безпечно зберігалися в західних банках.
Як я написав у «Волл-Стрит Джорнал» у липні 2007 року, якщо ви справді бажаєте глибоко зрозуміти режим Путіна, ви маєте піти до книгарні. Не для того, щоб купити праці Карла Маркса або Адама Сміта. Не потрібен вам також Монтеск’є чи Макіавеллі, хоча автор, якого ви шукаєте, також італійського походження. Пропустіть цього разу й «Доктрину фашизму» Муссоліні (але запам’ятайте її на майбутнє...) та й увесь розділ політичної науки. Ідіть прямісінько до відділу художньої літератури й купіть усе, що зможете знайти з написаного Маріо П’юзо. Добре буде почати з трилогії «Хрещений батько», але не залиште без уваги також книги «Останній дон», «Омерта» й «Сицилієць».
Сходження Володимира Путіна та його пітерського клану до влади іноді називають макіавеллівським. Як на мене, значно краще його описують досягнення дона Віто Корлеоне: павутиння зрад, таємність і розмиті кордони між бізнесом, владою та криміналом — усе це є в книгах П’юзо.
Історик може поглянути на Кремль у 2007 році й побачити там елементи корпоративної держави Муссоліні, латиноамериканської хунти та мексиканської псевдодемократичної машини — Інституційної революційної партії. Натомість прихильник П’юзо бачить режим Путіна значно ясніше: жорстка ієрархія, примус, залякування, імідж крутого хлопця, довга вервечка зручних смертей серед головних його критиків, знищення зрадників, кодекс мовчання й вірності, а понад цим мандат на збереження грошових потоків. Інакше кажучи, це мафія.