Маттіас Варніґ, як голова російських операцій німецького «Дрезднер Банку», першим долучився до угоди, придбавши в серпні 33 відсотки акцій «Газпромбанку». («Дрезднер Банк» також допоміг Кремлю розтягти рештки «Юкоса».) Відповідно Варніґ отримав високу посаду в компанії «Північноєвропейський газопровід». Нарешті все було готове для прибуття пана Шредера.
Угода також передбачала «залишити все в сім’ї», оскільки Варніґ колись був шпигуном таємної поліції НДР (штазі), у той самий час, коли Путін був чинним співробітником КДБ у Дрездені. Хоча, як сказав сам Путін, «колишніх співробітників КДБ не буває». З цієї історії можна було зробити два висновки. Менший полягав у тому, що найвпливовіших політиків і бізнесменів Німеччини можна купити так само, як російський олігарх купував аристократичний баварський маєток заради доступу у вищий світ. При цьому більша й темніша частина картини полягала в тому, що наріжним каменем своєї правлячої кліки Путін зробив енергетичні ресурси всієї країни. Він та його наближені повністю стерли кордони між громадськими й приватними активами та владою.
У Росії ніхто не міг зрозуміти: «Держава керує “Газпромом” чи “Газпром” державою?» Путін зробив своїм пріоритетом посилення неправедних зв’язків між внутрішніми й зовнішніми цілями його режиму й компанією, що забезпечує більшість потреб Центральної та Східної Європи в природному газі. Вона є не просто державною компанією — вона є самою державою. Головою «Газпрому» на той час був Дмитро Медведєв, якого нещодавно призначили першим віце-прем’єр-міністром. Інший російський енергетичний гігант «Роснефть» очолював заступник голови путінської адміністрації Ігор Сєчін. Але це була не єдина причина, чому «Роснефть» не стала об’єктом розслідування через тіньове поглинання головного активу «Юкоса» — компанії «Юганскнефтегаз» за допомогою фіктивного аукціону. Розуміючи поняття la famiglia («родина») буквально, донька Сєчіна стала дружиною сина тодішнього генерального прокурора Росії Володимира Устінова.
Отже, Шредер не просто приєднався до російської компанії — він приєднався до путінської адміністрації. При цьому ціною Шредера «Газпром» і путінський режим набули легітимності в очах Заходу. Подібні угоди також забезпечували Путіну безцінне джерело пропаганди. Поклавши колишнього канцлера Німеччини в кишеню, він міг скрізь розповідати про цей вдалий хід, тоді як контрольовані державою ЗМІ подавали це як приклад того, що Захід турбують лише гроші й нафта.
Тоталітарні режими всього світу полюбляють розповідати своїм громадянам, що, незважаючи на весь їхній удаваний інтерес до демократії та прав людини, американці й західні європейці є такими ж корумпованими, як і їхні власні лідери. Коли така фігура, як Шредер, колишній голова третьої найбільшої промислової демократичної країни у світі, з ентузіазмом вступає в союз з авторитарними катами, це завдає величезної шкоди продемократичному руху в Росії та деінде. Використання енергетики як політичної зброї є перевіреною й правильною тактикою, і взявши на роботу Шредера, «Газпром» міг діяти ще більш безкарно.
Це була нова стратегія Кремля: кооперація й заспокоєння Заходу шляхом наймання відомих осіб. Логіка підказує, що коли винні всі, не винен ніхто. Ми вже бачили ціну, сплачену за цю політику непомічання зла на прикладі утисків громадянських свобод, а також війни в Чечні. Проте з цією новою тактикою західним лідерам доводилося вже опиратися не лише голосу сумління, але й голосу їхніх банківських рахунків. Усіх накрила одна й та сама токсична хмара нафти, газу, політики, залякування й репресій.
Ми, члени російської опозиції, роками казали, що, хоч Путін був нашою проблемою, скоро він стане проблемою загальносвітовою. Як правило, наші попередження ігнорувалися. Навіть після численних гучних сигналів, коли загрози матеріалізувалися у 2008 році у вигляді російських танків, які вторглися в Грузію, лідери вільного світу виявились абсолютно не готовими на це реагувати. Політика взаємодії провалилася, але вони не знали жодних інших методів, які можна було б спробувати. Висилання дипломатів та обмеження офіційних візитів не збиралися давати хоч якийсь результат. Моя ж пропозиція тоді була такою самою, як і сьогодні: одночасне скорочення взаємодії й використання економічного важеля наявної взаємодії для тиску на тих, кому вона вигідна в Росії.