«Гаррі Каспаров, російський активіст руху за права людини та колишній чемпіон світу з шахів» — правда ж, не складно? А ще я голова нью-йоркського Фонду захисту прав людини та старший запрошений науковий співробітник Оксфордської школи Мартіна, де регулярно проводжу лекції й семінари. Окрім того, я дуже пишаюся тим, що є головою Шахового фонду Каспарова, неприбуткової освітньої організації, та в міру популярним автором і оратором. Але всі ці титули надто довгі, щоб писати їх на телеекрані.
Єдиний титул, який я справді не люблю, це той, що я чую доволі часто: «Гаррі Каспаров, колишній кандидат у президенти Росії». Це не лише неправильно, але й заводить слухачів зовсім не туди, куди треба. Так, «Другая Россия» та інші опозиційні групи проводили внутрішні праймеріз із метою висунення кандидата на виборах у 2008 році, і я брав у них участь. Так, ми мали персональне онлайн-голосування для відбору кандидатів, і я став одним із переможців. Так, декотрі з нас спробували зареєструватись як офіційні кандидати, і я був одним із них. Але чи справді я був кандидатом у президенти?
Коли люди з демократичних країн починають розповідати мені про опитування, платформи, кампанії та інші звичайні елементи виборів у вільному світі, мені доводиться якнайскоріше їх зупиняти. Жодна з цих речей ніколи по-справжньому не існувала в Росії — ні 2008 року, ні вже точно зараз. У Росії опозиція бореться не за те, щоб виграти вибори: ми прагнемо лише мати вибори. Ми доволі оптимістично почали у 2004-му, сподіваючись, що закінчення другого президентського терміну Путіна зможе відкрити двері для конкурентної боротьби. Проте до 2007-го, коли Марші незгодних та інші наші акції розганяли все більш і більш жорстоко, ми усвідомили, що сподівань на це майже немає. Поки Путін із Медведєвим не зробили свого маленького оголошення 10 грудня, ми точно не знали, як саме впаде сокира або коли, але знали, що вона була дуже гострою й висіла прямісінько над нашими головами.
Путін помазав Медведєва тим, що один мексиканський товариш називає el dedazo, чарівним доторком пальця, неначе на сикстинській фресці Мікеланджело Бог, коли давав життя Адамові. З цієї миті результати виборів більше не викликали питань. Ця система ніколи б не дозволила комусь такому призначеному зробити щось інше, крім як перемогти з величезним відривом. Було також абсолютно зрозуміло, що Кремль не хотів перевантажувати бюлетень для президентських виборів надмірною кількістю імен. Виборчі кампанії опозиційних кандидатів перетворилися на дивну гру, у якій влада була змушена вигадувати все нові й нові способи зняти нас із перегонів.
Перешкод не бракувало, і Центральна виборча комісія, очолювана путінським ставлеником Володимиром Чуровим, була покликана забезпечити, щоб нікому, крім схвалених кандидатів, цього не вдалося. При цьому головна завада була практично нездоланною. Незалежний кандидат мав зібрати 2 мільйони підписів на свою підтримку за якісь п’ять тижнів, і з одного регіону їх могло бути лише 40 тисяч. Тобто, скільки б ви не зібрали підписів у Москві, рахували лише 40 тисяч. Таким чином, вам потрібні були підписи мінімум із п’ятдесяти регіонів. Більше того, два тижні з п’яти відведених припадали на суцільні зимові свята. Під кінець, коли ви таки приходили з підписними листами, то могли подати лише 2,2 мільйона, не більше. І, якщо з будь-якої причини бракували хоча б 10 відсотків підписів, ви легко лишалися поза грою.
Причому досягти навіть цієї стадії, яка нічого не обіцяє, було дуже непросто. Від кожного кандидата вимагали провести збори щодо його висунення, де під одним дахом мали зібратися мінімум п’ять сотень прибічників, які б підписали відповідну заяву за особистої присутності представника Міністерства юстиції. Утім, як і під час моїх поїздок країною, у Москві зазвичай не знаходилося приміщень, де мені готові були здати зал для реалізації цієї мети. Гаразд, не зовсім так, бо ми все ж таки зуміли підписати договір про оренду залу на 13 грудня й навіть заплатили наперед. Але за два дні до призначеної дати нам повідомили, що «з технічних причин зал у цей день буде недоступним». Можете навіть не сумніватися, що вже 14 грудня той самий зал був цілком готовим і очікував на прийняття зборів щодо висунення Андрія Богданова, нового технічного кандидата Кремля.