Тож я навіть не дійшов до стадії висунення кандидатом у встановлені терміни, щоб розділити з кількома іншими опозиційними діячами «задоволення» від відхилення їхніх документів паном Чуровим. Колишній прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов пішов до кінця, звернувшись навіть до Верховного Суду після того, як ЦВК вирішила забракувати забагато підписів під його висувною заявою. Звичайно ж, його апеляція була відхилена.
Таким чином, у виборчому бюлетені знову залишилися всі знайомі обличчя: начебто націоналіст-дурник Жириновський, начебто комуністичний троглодит Зюганов, а також Путін, представлений своєю тінню — Медведєвим. Для легкого присмаку ліберальної альтернативи в бюлетені також дали з’явитися Андрію Богданову. Йому навіть дозволили отримати 1,8 відсотка голосів, перш ніж він зник туди, звідки взявся.
Перед тим «Другая Россия» та інші опозиційні організації провели внутрішні праймеріз, намагаючись заохотити й поширити досвід справжньої демократії в країні, де її було так мало. Волонтери організовували місця для опитування громадської думки, де тільки могли: у спортзалах, барах і житлових будинках, причому часто їм доводилося робити все поспіхом, поки їх не схопила міліція й не конфіскувала їхні папери. Ми мали програмні заяви, обговорення платформи, навіть онлайн- та оффлайн-дебати. І все це існувало повністю за межами офіційних політичних процесів на будь-якому рівні.
Іншою нашою метою було якомога чіткіше й голосніше виставити офіційні вибори на глум, бо саме ним вони й були. Досить із нас уже було західних спостерігачів і міністрів закордонних справ, які затинаючись висловлювали жаль щодо «виявлених невідповідностей» і «упередженості медіа» під час російських виборів. Путін уже повністю став диктатором, крапка, і час уже було сказати про це відкрито. Він точно не був президентом, прем’єр-міністром чи ще кимось, хто стоїть на варті законності й демократії. Але ми знали, що про це ніколи не повідомлять у російських ЗМІ та не скажуть російські політики.
На превеликий жаль, ситуація за межами Росії була не набагато кращою. Голови іноземних держав не були зацікавлені в протистоянні Путіну, і це вже було очевидним протягом певного часу. Менш очевидним, щоправда, було та все ще є те, чому на цей фарс піддалася більшість найвпливовіших медійних організацій вільного світу. І вже вкотре ми почули від телекоментаторів та зарубіжної преси про «вади в системі» та «нерівний доступ до ЗМІ». Рада Європи була налаштована критично, але відмовилась офіційно засудити ці вибори. Навіть коли голова делегації Європарламенту назвав їх «усе ще не вільними й усе ще не чесними», він додав, що вибори «широко відобразили волю народу». Авжеж, волю купки людей, які сидять у Кремлі.
Цей коментар про «волю народу» є доброю нагодою навести низку аргументів, які я можу повторити напам’ять після того, як спростовував їх десятки разів, коли з’являвся в ЗМІ. Я називаю їх «міфами путінської Росії», і перший із них звучить так: «Путін є популярним».
Сьогодні, коли Путін перебуває при владі вже п’ятнадцять років, устиг удертися вже в другу європейську країну за шість років і постійно лякає всіх по телебаченню російською ядерною зброєю, декому може бути складно пригадати, що не так давно він виглядав в очах багатьох людей зовсім інакше. До 2010 року мої критичні судження про Путіна все ще регулярно стикалися з подивом доволі розумних споживачів міжнародних новин:
— Але ж Росія — демократична країна, а він був обраний, чи не так?
— Гаразд, можливо, вибори й сфальсифіковані, але Путін є дуже популярним і він би переміг у будь-якому разі.
— Ну, росіяни однаково люблять сильних лідерів, а він справді почав боротьбу зі злочинністю та покращив економіку, правда ж?
Так от, про злочинність та економіку ми вже говорили. Путін боровся лише з тими, хто не був до нього лояльним, а тих, хто був, увели в систему як партнерів. Він дав зрозуміти, що або ви крастимете разом із ним, або ви проти нього. Безумовно, складно точно оцінити економічну діяльність країни, яка повільно перетворюється на корумпований соціалістичний застій. Але перед тим, як Путін прийшов до влади, ВВП Росії стабільно зростав відповідно до того, як свій результат приносили болючі ринкові реформи. Адже пострадянська промисловість не мала жодного шансу напряму конкурувати із Заходом або Далеким Сходом, проте все ще мала значний і дієвий потенціал. На 2000 рік зростання ВВП перевищувало 10 відсотків, що було навіть вищим за типовий високий рівень держав колишнього Радянського блоку, які пережили перехід до ринкової економіки.