Важливо також, що ціна на нафту в 1999 році впала аж до 13 доларів за барель, а тому нова російська експортна промисловість була ще далеко не енергоресурсна. Зростання ж російської економіки за часів Путіна найкраще демонструють не цифри ВВП, а саме показники цін на нафту. Почавши майже з того часу, коли Путін уперше став президентом, ці ціни різко зросли до понад 100 доларів за барель, трошки опустившись лише під час світової фінансової кризи 2008–2009 років.
Попри лише мінімальну модернізацію радянської інфраструктури, Росія є найбільшим виробником нафти у світі. І саме цей приплив нафтових багатств сьогодні перетворює Росію на диктаторську нафтову державу, що дозволяє Путіну створювати всередині країни ілюзію стабільності й скуповувати або залякувати його критиків за кордоном. Дехто каже, що джерело надходжень не має великого значення, допоки пенсіонери та поліція отримують свої гроші. Схоже, що саме в це Кремль і повірив, принаймні на якийсь час.
Без зростання промислового або технологічного сектору, без активних ділових кіл і підприємництва, без нормальної податкової бази в особі середнього класу громадян Росія демографічно спустошується. Ті, хто не має зв’язків чи ресурсів, щоб процвітати, або борються, або їдуть із країни. Яскраві центри міст Санкт-Петербурга й Москви різко контрастують із дедалі біднішими регіонами за межами цих мегаполісів. Додайте до цього рівняння цілковиту відсутність політичної відповідальності й отримаєте поглиблення соціальної кризи.
Путін і його банда довели, що вони не бажають керувати реальною економікою, а коли й намагаються, то просто не здатні на це через свою некомпетентність. На жаль, останнє, чого вони прагнули, це якраз те, що справді необхідно було зробити: послабити жорсткий контроль так, щоб російський бізнес міг перетворитися на справжній капіталізм, а не на купку путінських наближених, які всім заправляють. Ходорковський став лише найяскравішим прикладом того, що буває з власниками підприємств, які намагаються вийти з-під тісної опіки держави, але було ще багато тисяч таких, як він.
Що ж до популярності Путіна, я все ще постійно чую це твердження. А ви впевнені, що він є популярним? Тоді чому він витратив так багато часу й зусиль на підкорення ЗМІ, знищення суперників і встановлення складної системи фальсифікації виборів, великих і малих? Якщо Путін є таким популярним, то чому в Росії немає вільних і чесних виборів та вільних ЗМІ? Переслідування блогерів і арешти самотніх протестувальників, які стоять на площах міст з одним-єдиним антипутінським плакатом, якось не скидається на поведінку популярного правителя.
Саме визначення схвалення та популярності демократичного лідера не можна застосовувати до автократії. Коли в місті є лише один ресторан, де подають лише одну страву, а жодних інших ресторанів відкрити не дозволяють, чи є він популярним? П’ятнадцять років пропаганди створили потужний культ особи, згідно з яким лише Путін може очолювати й захищати Росію. Там стверджено, що всі його критики є небезпечними зрадниками, яких треба ув’язнити або вбити. (Як воно часто й відбувається.) При цьому будь-кого, хто міг би протистояти йому як конкурент, демонізують і цькують.
Це підводить нас до наступного з міфів, що опозиція є просто недостатньо компетентною або харизматичною, щоб протистояти Путіну. А хто може про це судити? Я підняв це питання не для того, щоб захистити свою власну роль або власне протистояння, а щоб проілюструвати абсурдність розмов про російську опозицію як про незначного, ні на що не здатного гравця в реальному демократичному процесі. Адже діяльність наших членів заборонено висвітлювати в ЗМІ, на них постійно наговорюють, не дають їм проводити зустрічі й з’їзди, їх часто б’є, обшукує та переслідує поліція, а також повністю блокується їхня поява у виборчих бюлетенях. Яка, скажіть мені, блискуча й послідовна програма, який видатний лідер привели б опозицію до влади за таких обставин?
Як ставало все очевидніше після 2008 року, єдиний спосіб, у який Путін готовий був піти з Кремля, це вперед ногами, у труні або винесений натовпом. Допоки він насолоджувався економічною взаємодією з вільним світом і міг запобігти бунту мільйонів росіян на Красній площі, він нікуди не збирався йти. І ця перша складова — взаємодія — була важлива для другої. Допоки продовжувався приплив грошей від продажу величезних запасів російських природних ресурсів: нафти, газу, металів та деревини — Путін міг дозволити собі підіймати зарплати й пільги, а також утримувати армію поліцейських, що не давала людям вийти на вулиці.