Що ж до опитування громадської думки, то Росія — не Сполучені Штати й не Франція. Коли незнайомий голос телефонує пересічному росіянинові додому й питає його думку про людину, яка головує в країні, потрібна насправді неабияка сміливість, щоб висловити щось менше за захоплену підтримку. Якщо чесно, лише завдяки сміливості багатьох моїх співвітчизників Путін іще не отримав 99 відсотків схвалення, які мали Саддам Хусейн та Муаммар Каддафі, аж поки не втратили влади над життям і смертю власних громадян.
Сьогодні, коли під час війни з Україною цифри схвалення Путіна сягнули рівня майже 90 відсотків, а фашистська пропаганда культу особистості ввімкнена на максимум, мені цікаво, чи припинять нарешті їх так довірливо озвучувати іноземні ЗМІ. Деспотичний правитель Казахстану Нурсултан Назарбаєв, який перебуває при владі з 1989 року, теж був просто «переобраний» у квітні 2015-го, набравши 97,7 відсотка голосів. (З 95 відсотками явки, звичайно.) Отут я з радістю можу сказати, що з огляду на газетні заголовки про його видатну перемогу на виборах дуже мало західних ЗМІ вірять у величезну популярність Назарбаєва серед казахського народу. Можливо, Путіну теж треба піднятися до 98 відсотків, перш ніж його удавану популярність почнуть сприймати так само скептично?
Узагалі те, що назарбаєви, путіни та хомейні цього світу все ще переймаються проведенням виборів, наводить на цікаві роздуми. Нинішні диктатори добре засвоїли уроки своїх попередників і поєднали їх із сучасними методами контролю інформації та власного іміджу. Вони розуміють символізм народного волевиявлення, навіть якщо не мають ані найменшого бажання йому підкорятися. Те, що вони взагалі відчувають потребу в проведенні виборів, хай і кричуще облудних, говорить про певний рівень успішного тиску на них ззовні, а також про сильне бажання здаватися легітимними, виглядати як члени клубу законних лідерів.
Ці держави можна назвати «лицемірствами» або, використовуючи термін людини, яка має великий досвід висвітлення подій у путінській Росії, — німецького журналіста Бориса Рейтшустера, — демократурами. Очільники таких держав не надто переймаються тим, щоб дурити власних громадян ілюзією впливу їхнього голосу на владу. Адже всюдисущі органи безпеки й повний контроль ЗМІ добре служать диктаторській меті. Дуже мало людей у Росії справді вірять у виборчий фарс із цієї точки зору. Опитування ж громадської думки проводять для міжнародної спільноти й для самих заздалегідь визначених переможців на виборах.
Повторю приклад, який я вже наводив раніше, коли Саркозі ганебно чи безсоромно зателефонував, щоб «тепло привітати» Медведєва після обрання того на виборах у 2008 році. Російські ЗМІ гучно розтрубили про цей дзвінок та інші панегірики з-за кордону, що знову вказує на важливість цього фарсу для Путіна і його союзників.
Звісно, на кону стоїть більше, ніж власне еґо та запрошення на саміти. Правляча олігархія зберігає свої багатства за кордоном, і прохолода в зручних взаєминах між керівництвом Росії та Заходом може піддати ті незліченні мільярди ризику. Саркозі ж агресивно просував французькі компанії, такі як «Алкатель», «Тоталь» і «Рено», у Росії, причому з певним успіхом. Ураховуючи це, телефонний дзвінок Саркозі став, мабуть, одним із найбільш прибуткових в історії.
Отже, я не вважаю себе колишнім кандидатом у президенти Росії. То був лише протест на підтримку громадянських прав, кампанія з метою викриття корупції, а також спосіб допомогти людям зрозуміти, як може виглядати справжня демократія. Адже без справжньої демократії не буде й справжніх кандидатів.
«Як вийшло, що я ще жива? Ну, правду кажучи, я думаю, що це диво», — такими були слова Анни Політковської, російської журналістки, яка впродовж багатьох років безстрашно проникала в найглибші глибини охопленої війною Чечні. Вона розповідає про свої надзвичайно ризиковані поїздки в документальному фільмі «Лист Анні» швейцарського режисера Еріка Берґкраута. Цей фільм, прем’єра якого відбулася в Сполучених Штатах Америки 26 червня 2008 року, під час Міжнародного фестивалю кіно про права людини в Нью-Йорку, є для нашої хронології зручним приводом знову згадати сміливість цієї видатної жінки. Поза всяким сумнівом, вона була не просто журналістом, а справжнім хрестоносцем та партизаном і навіть не намагалася цього приховувати. Пристрасть робила її роботу значно більш цінною та незабутньою.