Рудоволосу звали фрейлейн Інге. І зовсім не дивно, що Роджер не впізнав її, бо ж він уявляв фрейлейн Інге високою на зріст, стрункою й гнучкою блондинкою з тонкими губами й злим виразом обличчя. Справжня фрейлейн Інге не мала жодної з цих відмітних рис, крім останньої. І навіть цей злий вираз зник з її обличчя, коли вона виїхала з міста й новела «порш» гірською дорогою до Лланкрвіса.
Настрій у фрейлейн Інге був гарний. Останнім часом справи в неї йшли добре. В Марокко вона посварилася з містером Робертсоном і вирішила, нічого не пояснюючи, покинути його, хоч і постаралася вдати, ніби забула про сварку. Цієї зими в пропеченій сонцем Північній Африці вона зустріла іншого чоловіка, який куди краще пасував їй. Цей добродій мав невеликий, але цілком пристойний прибуток і співробітничав у кількох невеликих, але цілком пристойних газетах, публікуючи в них невеликі, але цілком пристойні критичні статті на мистецтвознавчі теми. З тієї чи іншої причини він похвалив художні обдаровання фрейлейн Інге, і їхнє знайомство швидко розквітло. Цей чоловік жив у Лондоні, а точніше на Баронс-Корт, де мав невеликий, але цілком пристойний будиночок. У цьому будиночку, відповідаючи на настійне запрошення, фрейлейн Інге збиралася з’єднатися із своїм новим знайомим. Запрошення не обумовлювало терміну тривалості майбутнього союзу, але фрейлейн відчувала, що не заперечувала б, якби вони з’єдналися на все життя. В усякому разі, вона, як розважлива північна європейка, ладна була задовольнятись і малими перемогами в ім’я великої в майбутньому.
Фрейлейн Інге була добрим водієм, і її «порш», не зменшуючи швидкості, впевнено долав круті повороти там, де автобус Берета повз на першій передачі. Жадібна акуляча паща автомобіля поглинала кілометри, а фрейлейн Інге, поклавши лікоть на опущене скло, мугикала якусь пісеньку. «Порш» був подарунком містера Робертсона. Коли фрейлейн Інге повернулася в Англію, цей подарунок уже чекав її, і одна з причин, чому вона тримала містера Робертсона в невіданні щодо своїх намірів, полягала в цілком природному бажанні не казати нічого, що засмутило б його раніше, ніж автомобіль буде оформлено на її ім’я. «Порш» — гарний прощальний подарунок. Весняне сонце щедро кидало на фрейлейн Інге своє яскраве проміння. Зима минула вельми успішно, починався новий сезон. Кілька днів, щонайбільше тиждень, вона поживе в каплиці, бо треба дати лад своїм пожиткам, спакувати картини й залишити містеру Робертсону коротеньку записку, в якій повідомити його про відставку, а тоді — хай живе принадно розкішний світ європейських космополітів на вулиці Баронс-Корт!
Коли автомобіль фрейлейн Інге досяг перехрестя в центрі Лланкрвіса, Роджер саме виходив з номера, який Медог найняв у готелі для Дженні. Мері й Робін бігли вистрибом поряд, несучи в руках по яскраво розмальованому паперовому пакету з іграшками, а Дженні з величезним оберемком пакунків ішла позаду.
— Ми поїдемо на довгому поїзді? — питав Робін.
— От дурнику, авжеж, на довгому,—відповіла Мері,— Короткі поїзди в Лондон не їздять.
— А де ж ми будемо обідати? — спитав Робін. Його нижня губа почала відкопилюватись.— Я захочу їсти. Ми ж будемо їхати в поїзді цілий день. Ви самі казали.
— Не журись,— сказав Роджер.— У цих довгих поїздах є спеціальний вагон, куди можна піти й пообідати. Там стоять столи, накриті скатертинами, на столах лежать ножі, виделки й ложки, стоять склянки, до тебе підходять лагідні офіціанти й питають, чого б ти хотів з’їсти.
Робін замислився.
— А воно гаряче чи холодне? Те, що дають їсти?
— Є гаряче, е й холодне, але частіше гаряче.
— А де ж гріють? На паровозі?
— Ні,— відповів Роджер. Він натиснув кнопку, викликаючи ліфт,— Там є плита, навіть справжня кухня в поїзді. Я її тобі покажу. Там варять їсти, поки поїзд їде, а коли все готово, дзвонять у дзвіночок, тоді можна піти туди й попоїсти. Ти сам усе побачиш. Страшенно цікаво.
— А пиріг там е? — спитав Робін.
— Є.
— А сир? А пиріжки з рибою? А картопля з...
Робін і Мері заходилися тоненькими голосами виспівувати назви страв, що спадали їм на думку. Роджер ствердно кивав головою й промовляв:
— Є, є.
Дженні із своїм чималим оберемком підійшла і стала біля Роджера.
— Гадаєш, таке життя буде тобі до снаги?
— Не маю сумніву. І я хочу збільшити нашу команду. Ще принаймні на шістьох.
— Після цієї ночі,— сказала вона, тулячись обличчям до його плеча,— ти, мабуть, матимеш усіх їх за один раз.
— А вишні будуть? А вишкварки? А рибні палички? А пончики? (Будуть, будуть). А різдвяний пудинг? (Так, на Різдво). А буде...— не вгавали Мері й Робін.
Підійшов ліфт. Роджер раптом відчув, як у грудях у нього щось стиснулось. Він розумів, що як тільки дверцята ліфта розчиняться і вони ввійдуть у нього, для кожного з них почнеться нове життя.
— Ви матимете геть усе,— сказав він дітям.
— І морозиво?
— І морозиво, якщо спочатку з’їсте щось корисніше для вас.— Він швидко нахилився і поцілував їх.— Коли ви будете жити зі мною,— сказав він,— я подбаю про те, щоб ви мали геть усе корисне й потрібне вам.
— А я? — спитала Дженні.
— І ти,—пообіцяв Роджер.
Дверцята ліфта розчинились. Всі ввійшли в кабіну, і Роджер натиснув на кнопку.
А високо в горах фрейлен Інге відімкнула двері порожньої каплиці.
Валлійська подорож Роджера Фернівела
Читачі сучасної прози часто переконуються у справедливості виразного спостереження Томаса Манна в «Чарівній горі»: «Простір, який перекочувався з боку на бік між ним і рідною домівкою, таїв у собі сили, які звичайно приписують часу; з кожною годиною він викликав усе нові внутрішні зміни, надто подібні до тих, які створює час, але до певної міри ще більш значущі» (перекл. наш.— Н. Ж.). Справді, в епічному мистецтві, від «Одіссеї» до романів XX ст., мотив подорожі служить не тільки зображенню зовнішнього світу. Розрив із звичним середовищем здатний глибоко впливати на людський характер, і відтворення його в романі може бути важливим засобом психологічного аналізу. Інтерес багатьох англійських письменників XX ст. до «роману-подорожі» зумовлений як впливом літературної традиції панорамного показу дійсності (з нього англійський роман починався в XVII й особливо XVIII столітті, в часи Д. Дефо, Дж. Свіфта та Г. Філдінга), так і тим естетичним значенням, яке рух людини в просторі має для зображення її внутрішнього світу.
В назві свого восьмого роману «Зима у горах» (1970) сучасний англійський письменник Джон Уейн об’єднав поняття часу й простору, тим самим опосередковано підкресливши свій намір малювати героя в нерозривному зв’язку з обставинами його буття. Кращий доробок Дж. Уейна належить художньому реалізмові. З гуманістичних позицій відтворював автор прагнення людини до повноцінного духовного розвитку, до соціальної й моральної гармонії. За три десятиліття літературної діяльності Уейн-прозаїк досліджував різні проблеми сучасного англійського суспільства, віддаючи перевагу герою інтелігенту в переламний момент його життя. Шукання «сердитих молодих» героїв ранніх романів «Поспішай донизу» (1954) та «Живи в теперішньому» (1955), пізнання світу художником Лемом («Суперники», 1958) та музикантом Джеремі («Убий батька», 1962) відбувалися в гострому конфлікті з світом буржуазної моралі, стандартизації особистості. Надзвичайного драматизму зіткнення героя й суспільства набуло в романі-притчі Уейна «Менше небо» (1967), присвяченому явищам трагічного відчуження людини. В цьому невеликому творі виразно прозвучав лейтмотив прози Уейна — щирий, хоч і дещо абстрактний порив героя до справжнього, дійового життя.
Успішному художньому втіленню гуманістичних ідей Уейна сприяли жанрові принципи «соціальної робінзонади», тобто твору, в якому особистість пориває із звичними формами людського оточення. Герой його романів постійно освоює повий соціальний простір і має змогу порівняти звичаї столиці й провінції, людей різних класів, професій, націй. Така композиція, в поєднанні з життєвістю сюжетних ситуацій, точністю психологічних характеристик, розширює соціальне тло романів Уейна, надає їм рис епічності. Неординарність художнього простору в творах Уейна, зокрема в романі «Зима у горах», обумовлена не екзотикою віддалених широт, а вагомістю й актуальністю тих соціальних явищ, з якими довелося зустрітися герою.