Нарешті настала та середа, середа Дженні. З тієї хвилини, коли вони домовились про побачення, Роджер то подумки підганяв час, то переймався страхом. Він, звісно, дуже хотів, щоб Дженні приїхала до нього, йому кортіло з’ясувати, на що він може розраховувати, наскільки тяжкий шлях доведеться долати, а якщо обійтися без заспокійливих метафор, що тільки затуманюють суть справи, — оцінити свої шанси на те, чи зможе він на досить тривалий час відірвати її від
чоловіка, щоб дістати необхідну розраду. І все ж оця необхідність з’ясовувати, промацувати ґрунт, відривати Дженні від чоловіка — страхала його. Подібні речі завдають йому величезної мороки, виводять з душевної рівноваги й вимагають неабияких зусиль, причому з кожним роком дедалі більше.
Він закінчив роботу о шостій, повернувшись до Лланкрвіса з першим вечірнім рейсом. Лишався ще рейс о десятій годині, але по середах він був нескладний, бо чимало народу в цей день після обіду не працювало і воліло їхати кудись інде, а не гаяти вечір у карвенайських пивничках. З цим рейсом Герет цілком міг упоратись сам, на що він і погодився. Роджер подався до себе, відімкнув зелені двері, що вели до тієї частини будинку, яку місіс Опора Джонс призначала для відпускників, і ввійшов у своє помешкання, бурмочучи: «М’ясо, овочі, масло. Вино, штопор. Вугілля, сухі тріски. Ми ще не домовились, коли я маю замерзнути в найнятій квартирі. Картопля. Полагодити віконну засувку». Нерви в нього були до краю напружені, він почував себе невпевненим, нещасним. Готувати сцену для зустрічі з жінкою, організовувати невеличкий, затишний і спокійний адюльтер у протестантському селищі — чому він мусить проходити через цей фарс у його віці? Це було несправедливо й жахливо. Він щиро жалів себе і навіть трохи жалів Дженні.
Проте незабаром у каміні палахкотів вогонь, а електрична плита аж пашіла жаром: він принаймні добряче її нагодує, вони посидять у теплі, перш НІН? він порушить спокійний плин її життя.
Місіс Опора Джонс сиділа тихо, мов павук, на своїй половині будинку. Чи дізнається вона про все, що в нього відбудеться? А що як Дженні, не тямлячись від свого нещасливого шлюбу, впаде йому в обійми, а потім і в ліжко? Чи підглядатиме місіс Опора Джонс у шпарку? Чи викличе когось із лланкрвіського різновиду Комітету боротьби за пристойність або ку-клукс-клану? І якщо, зрештою, подумав він, стоячи перед електричною плитою і відчуваючи, як його охоплює безмежна втома, вона вчинить так, хіба це істотно!
Умовлена година настала. Він чекав Дженні, вона запізнювалась — ось минуло вже десять хвилин, п’ятнадцять, він уже почав подумки лаятись, коли знадвору почулось і затихло шурхотіння шин. Раніше він хотів почекати, доки вона постукає, потім неквапливо піти до дверей, але тепер нетерпляче зразу ж широко розчинив їх. То був блакитний міні-автомобіль, то була Дженні.
Вона ввійшла, зняла коротке модне пальто. На пій була та сама сукня, в якій він уперше побачив її: проста, добре пошита, сливового кольору, коротка (вкорочена?) гарна сукня (її найкраща?), дбайливо вибрана чи машинально взята як єдино пристойна? Все це блискавкою промайнуло в його голові, поки вона вимовляла перші заздалегідь приготовлені фрази, пояснюючи своє запізнення.
— Треба попоїсти,— сказав він.— Я голодний. Бо працював.— Від хвилювання його слова прозвучали трохи різко.
— Я теж працювала. Морочилася з дітьми, вкладала їх спати. А що у вас за робота?
— Потім розповім.
— Це таємниця?
— Аж ніяк. Я працюю на автобусі.
— На автобусі? Що ж ви робите, водите його? Ви не схожі на...
— Ні, я працюю кондуктором.
— На автобусі кондукторам? Ви що, побилися об заклад, чи як?
— Ні, так я проводжу відпустку. Задля різноманітності.— Розмовляючи, він регулював плиту, торохтів каструлями і робив усе швидко, як справжній кухар.
— Щось ви надто заклопотані,— промовила вона, стаючи поряд з ним.— Я можу чимось вам допомогти?
— Так, можете. Налийте собі чарку хересу он з тієї пляшки, а потім відкоркуйте вино й поставте його на стіл. Тобто займіться різними дрібницями. Основне я хочу зробити сам, бо почуття власної гідності зобов’язує мене зготувати вам смачну страву.
— Гаразд. Я присвячу себе виключно дрібницями і не принижу вашої гідності.— Роджер почув, як херес ллється в чарку.— Вам теж налити?
— Ні, дякую.— Вій уже випив джину перед її приходом.
Цікаво, що робить її чоловік, поки вона сидить у Лланкрвісі й п’є херес у квартирі, яку місіс Опора Джонс здає влітку приїжджим? Дженні казала, що він бере участь у телевізійній програмі. Коли ж він виступатиме, невже зараз? Якби в нього був телевізор, то чи стало б їм зухвальства ввімкнути його, сісти перед ним і дивитися на ту гидку самовдоволену пику?
А чи не чудово було б роздягти її й порозважатися з нею просто перед екраном телевізора, з якого на них дивився б її чоловік?
— А чим ви займаєтеся взагалі? — спитала вона.
— Я філолог.
— Як отой зануда Брайант?
— Як він.
— І що ж ви вивчаєте?
— Північноєвропейські мови. Мої улюблені галузі — англійська і скандінавські.
— Розумію, але що саме ви вивчаєте в англійській і скандінавських мовах? Граматику та інші дурниці?
— Ну, я написав досить серйозну працю під назвою «Перетворення умляутних флексій в умляутні алофони в скандінавських мовах, зокрема у порівнянні з кінцевими «і» та «е» в давньоверхньонімецькій мові».
Вона перестала відкручувати пробку й пильно глянула на нього.
— Ви, безперечно, жартуєте?
— Ні, не жартую. Філологічні праці мають саме такі заголовки. А незабаром у мене має вийти ще одна праця під назвою «1а» як особлива дифтонгічна фонема в скандінавських мовах перехідного періоду».
— Але кому це потрібно?
— Ну, ідеться, власне, про дослідження процесів розвитку мови. Ми вивчаємо давні руни, написи на мечах сьомого століття і таке інше, а тоді систематизуємо одержані дані й намагаємося визначити особливості мовної еволюції. Якщо в результаті досягається щось досить певне, це допомагає археологам визначити вік предметів, що їх вони викопують,
— Це якщо на них є написи?
— Так, але написи є на багатьох предметах.
— Вам справді подобається цим займатись?
— Так само, як іншим подобається досліджувати хромосоми. Рис зварився, м’ясо теж майже готове. Ви зголодніли?
— Так, але що ви приготували з м’яса?
— Шашлик.
— Тоді я дуже зголодніла.
Він засмажив товсті шматки м’яса, переклавши їх кружальцями ананаса й цибулі. Це була його коронна страва,
— А ви до всього ще й кухар,— сказала вона, сідаючи за стіл.
— Я вмію готувати тільки цю страву. А взагалі варю здебільшого яйця.
Вони почали їсти. Він налив вина. Шашлик їй смакував, вона пила й балакала, і на її обличчя падало світло з каміна. Досі він жодного разу не бачив її саму. Коли вони зустрілися вперше, її гнітила присутність чоловіка та чоловікових друзів; під час другої зустрічі вона була матір’ю, уособленням авторитету й любові. Любов! Натура Дженні повинна бути сприйнятлива до любові, і вона, очевидно, щедра в ній. Але любов — справа серйозна, вона змінює життя людей, а зараз уся поведінка Дженні свідчила лише про її звичайну прихильність до нього, про те, що їй приємне його товариство,— не більше. Ніщо не пригнічувало її, вона відпочивала, забувши про свої клопоти і втішаючись гостиною.
Він налив іще вина, приніс сиру й фруктів, і вони знову їли, пили й розмовляли. Проте думка про любов засмутила його, бо нагадала про потребу в коханні, яку він так гостро відчував, нагадала про самотність. Він запросив Дженні тому, що сподівався втягнути її в своє життя, одержати від неї трохи того, чого потребував, і хоч приємно відпочивати й поводитись легковажно, але було б лицемірством і дурістю затягувати такий стан далі межі, за якою слід розпочинати серйозні справи. Роджер перехилив келих вина, щоб збадьоритися, набратися рішучості, але це не допомогло. Він раптом відчув, що страшенно втомився, що його тіло ніби налилося свинцем. Він вчасно не відігнав від себе думки про те, які серйозні речі поставлено на карту, і тепер було надто пізно повернути собі веселий настрій: хвилини відпочинку Минули, попереду знову була робота, робота й робота.