— О, gweddol. (Непогано (валл.))
Запала мовчанка, і Роджер почув навіть власне дихання.
Потім Дік Шарп випив із своєї склянки, обережно поставив її на стіл і сказав:
— Все одно.
— Що — все одно?
— Ви пішли тут, так би мовити, найважчим шляхом.
— Як на мене, цей шлях легкий. У всякому разі,— рівним тоном додав Роджер,— він був би легкий, якби нам дали спокій.
— Слухайте,— сказав Дік Шарп. Він раптом нахилився до Роджера.— Ви могли б вивчати валлійську мову без усього цього — без тривог і мороки. Якщо вам потрібна робота в цій місцевості, місяців на три, а то й шість, я можу для вас щось знайти. Цікавішу, ніж зараз, та й зароблятимете більше.
— Саме це ви й кажете їм усім, так? — (Подумки Роджер відзначив: «Отже, він не знає, що я працюю в Герета задурно. Цікаво»)..
— Атож, саме так я всім їм і кажу,— охоче погодився Дік Шарп,— І всі вони мене слухають.
— Можливо, вас усі слухалися — досі. Але тепер ви натрапили на чоловіка, який слухатися не буде.
— Але чому? — спитав Дік Шарп. В його очах, коли він знову на мить глянув Роджерові просто в обличчя, зразу ж їх опустивши, промайнула раптова напруженість.— Не розумію. Поясніть мені.
Роджер відхилився на спинку крісла і, перш ніж відповісти, ковтнув віскі.
— Я тут пробув недовго. І можу відверто визнати: з місцевими подіями пов’язана не основна частина мого життя.
— Отже, ви просто розважаєтеся. Збавляєте час. І псуєте все тим, кому доводиться тут жити.
— Ви мене перебили. Я хотів сказати зовсім не це. Моя позиція цілком протилежна. Якщо навіть моє перебування тут — лише інтерлюдія в моєму житті, я хочу зробити й щось корисне, а не тільки підучити трохи валлійську для власних потреб.
Дік Шари уважно дивився на нього.
— Що ж, тут сила-силенна корисної роботи для такої людини, як ви. Освіченої людини. Але чому саме Герет Джонс?
— А чому б і ні? Це не дає деяким речам зникнути із життя.
— Даруйте,— сказав Дік Шарп,— але справи у пас ішли б набагато краще, якби сюди не потикалися такі, як ви, й не втручалися, куди їх не просять.
— Ви говорите достоту як полісмен у штаті Алабама,— зауважив Роджер, уже сам завдаючи удару.
— Не розумію, що ви хочете цим сказати, та мені й нецікаво. Ви приїжджаєте сюди й починаєте розводити теревені про те, що не хочете дати деяким речам зникнути із життя. Та не затримаєтеся в цих місцях, щоб переконатися: лихо Північного Уельсу в тому, що тут від зникнення уберігають багато такого, що насправді давно вже мертве.
— Що ж, наприклад? — різко спитав Роджер.
— Дрібні ферми. Дрібні підприємства. Дрібні ідеї. Та ще цей триклятий дурень, цей макаронник Маріо з його пластиковими бомбами.
— В Маріо є пластикові бомби?
— Скоро будуть, якщо його не зупинять, голубе. Щоразу, коли його бачу, я помічаю в його очах дедалі більше божевілля. Одного чудового дня він покладе пластикову бомбу у валізу і розвалить кому-небудь голову.
— Не чекав, що ви такий красномовний,— докинув Роджер, входячи в ближній бій.
— А чи маєте ви взагалі підстави робити щодо мене якісь висновки?
— Не знаю. Можете назвати це інтелектуальною зарозумілістю, якщо хочете. Я вважав вас звичайнісіньким безсоромним місцевим ділком, який поспішає прибрати до рук усе, що може дати бодай якийсь зиск не дуже гребуючи при цьому засобами. Таким собі дрібним шахраєм, який діє. потай і використовує ще дрібніших шахраїв, щоб відгвинчувати гайки на колесах чужих автомашин. А що ви масте якісь погляди — такого я й не міг сподіватися.
— Тепер я вас зрозумів,— відповів Дік Шарп.— Я тут народився, виріс і знаю кожний куточок, але мені бракує кебети або книжкових знань, щоб мати право робити те, що я роблю. І ось з’являєтеся ви, кидаєте довкола один лише погляд і з ходу пояснюєте геть-чисто все. Навіть мене самого.
— Стривайте, стривайте,— проказав Роджер. Розмова починала його цікавити,— Можливо, те, що я претендую на якесь розуміння місцевих справ, неправомірно. Але неправомірні й ваші претензії на владу, а це значно гірше.
— На яку це владу я претендую? Тільки на сучасні ідеї й на те, що я добрий бізнесмен, не більше.
— Не лицемірте. Досі ми були чесними один з одним, будьмо такими й далі. Ви чудово знаєте, що претендуєте на владу. Ви тут неначе маленький Цезар, всі повинні перед; вами поступатись. Якби та машина, яку я брав напрокат, полетіла перевертом з гори і мене вбило, ви не втратили б сну й на десять хвилин.
— Та годі вам про ту машину,— мовив Дік Шарп, відпиваючи зі склянки.
— Мовчіть уже. За всім цим стояли ви, як і тоді, коли мої двері заляпали фарбою. І все з однієї причини: ви вважаєте, ніби Герет Джонс не має права на існування.
— Так,— відказав Дік Шарп. І відкинувся на спинку крісла.— Вважаю, що не має.
— А, я вважаю, що має. Бачите, як усе просто.
— О ні, не просто, голубе. 6 закони.
Роджер коротко засміявся.
— Аж ніяк не чекав почути від вас про закони.
— Обережно, це вже наклеп.
— Не прикидайтесь наївним.
Вони гостро глянули один на одного, тепер уже відверто вороже.
— Коли я кажу, що існують закони,— мовив Дік Шари, і його каштанове волосся, схоже на півнячий гребінь, засмикалось у такт словам,— то я маю на увазі справжні закони, а не записані в кодексі.
— Скажіть це комусь іншому. Закони економіки, ось що ви й подібні до вас єдино...
— Ви коли-небудь бачили,— спитав Дік Шарп,— як попадає під колеса автомашини їжак?
— О, я знав, що ви неодмінно вдаєтеся до таких методів у суперечці. Бо гадаєте, що це виправдає ваші...
— Так от, їжак,— вперто вів далі Дік Шарп, заглушаючи Роджера,— опинившись перед машиною, порушує закон. Не той закон, що його визнаєте ви, а той, що його визнаю я. Він згорнувся клубком, коли побачив, що наближається автомашина. Якби це була не автомашина, а кіш., вій копитами відкинув би їжака зі свого шляху. Але то був не кінь. Якийсь час тому винайдено автомашину, чи не так?
— Гаразд, не завдавайте собі мороки й не розжовуйте. Ви — де автомашина, а Герет — їжак, і вій повинен усвідомити той факт, що вас уже винайдено.
— Що ж, можна повернути й так. Тільки він зовсім не повинен це розуміти. Але якщо він усе-таки нічого не зрозуміє, то автомашина неминуче безжально його розчавить.
— Так, так,— сказав Роджер.— Отже, в такому разі ви можете дати собі волю?. Можете пустити з торбами Берета чи будь-якого іншого дрібного власника, можете вдатися до яких завгодно жорстоких методів, аж до насильства включно, і не будете при цьому відчувати себе винним, бо не ви чините це, а Закон.
— Ваші слова мали б неабияк мене роздратувати, містере. Але вони чомусь мене не зачіпають. Якби ви більше розумілися на тому, про що говорите, то могли б сперечатися по суті й допекти мені до живого. А так ваші висновки не тримаються купи. Але одне я знаю напевно: ви ніколи не займалися бізнесом,
— І це пояснює геть усе, так?
— Ні, не все, але багато чого. Ви обізвали мене безсоромним шахраєм і горлорізом. Таким ви собі непе уявляєте. Що ж, скажу вам, хто я такий насправді. Перші мої кроки в бізнесі були дуже скромними. Ніякого капіталу. Починав я звичайним найманим робітником. Потім облишив це, самостійно брався то до одного, то до іншого, потім сам найняв собі кількох хлопців. Чи відомо вам, що воно таке — почати бізнес без капіталу? Це все одно, що тримати зоопарк без кліток. Ніщо не стоїть. на місці, ніщо не чекає. На все потрібні гроші, і то негайно, правда ж? А конкуренти в тебе — хлопці, у яких ще батьки процвітали, та й діди теж, і всі з капіталами, цінними паперами й грошима в байку; такі люди можуть чекати слушної пагоди. А в тебе такої можливості немає. Ти засипаєш одну яму й викопуєш другу, щоб узяти землі, а тоді мусиш негайно засипати й цю другу, щоб не впасти в неї. Я роблю гроші швидко. Доводиться. Мене вважають багатим тутешні, з ким я виріс, Ну, а я не багатий. Можу й завтра збанкрутіти. Я заробляю силу-силенну грошей, але вони знову йдуть в обіг. Я пускаю їх у роботу, тільки-но вони надходять до мене. Бо змушений розширювати діло. Візьміть оцей бізнес з автобусами. Щоб викупити автобуси в дрібних власників, я витратив грошей більше, ніж слід було б. Усі одержали пристойну штату. Правда, двоє чи троє чоловік трохи зволікали, вагаючись, продавати свої автобуси чи не продавати, тож довелося їх підштовхнути. Якби я мав капітал, то міг би дозволити собі бути джентльменом і вдаватися до м’якших методів. Але я його не маю. Витрати не окупались, а гроші були мені потрібні. От я і-запхав усіх дрібних власників у мішок. Усіх, крім Герета Джонса, мого давнього шкільного товариша. Слухайте, ми брали з собою в школу бутерброди, коли влилися в Лланкрвісі, бо ходити їсти додому на гору було далеко, а в школі обідів тоді не давали. І я щодня ділився з ним своїми бутербродами, бо ж його власних, ще й поганеньких, йому не вистачало.