Нарешті він був готовий: найнеобхідніше в чемоданчику,— він неважкий,— плюс туристський рюкзак, завданий на плече. Все інше, теж старанно спаковане,— в більшому чемодані; він забере його потім, коли проїжджатиме мимо автобусом. От і кінець. Місіс Опора Джонс може спокійно чекати літа й відпускників.
Обережно причинивши за собою зелені двері (але поки що заховавши ключ у кишеню), Роджер обійшов будинок і постукав у коричневі двері. Ніхто не відгукнувся, і він постукав ще раз, почекав хвилину й уже взявся був за чемоданчик, щоб піти геть, коли почув, що хтось тихенько, мов миша, дріботить до дверей з протилежного боку.
Отже, вона була-таки вдома, прислухалась за стінкою до його зборів. Як вона, мабуть, радіє!
Місіс Опора Джонс трохи прочинила двері. В її уяві Роджер уже перетворився на вбивцю.
— Ну, місіс Джонс, я зникаю. Вас уже не турбуватимуть.
— Сподіваюсь,— відповіла вона, але погляд у неї був такий, наче вона дивилась водночас на всі боки. Роджерові рантом спало на думку, що вона нагадує дружину французького фермера в 1942 році, яка дозволила збитому англійському льотчику переночувати в клуні й жде не діждеться, щоб він чимшвидше забрався геть, поки його ніхто не побачив і не доніс гестапо.
— Чи ж треба аж отак боятися? — не стримався він.
— Вставити шибку коштує десять шилінгів,— сказала вона.— Можете залишити гроші зараз.
Роджер уже хотів був віддати їй названу суму, але згадав про свій другий чемодан. Йому треба мати тут хоч якусь зачіпку. Інакше вона замкнеться тут від нього, як у фортеці.
— Мені доводиться самому переносити свої речі,— відповів він,— а забрати все за один раз я не в силі. Отже, якщо ви дозволите, я залишу один чемодан тут і заберу його на початку наступного тижня. Тоді й віддам десять шилінгів.
— Мені було б зручніше одержати їх зараз,— сказала місіс Опора Джонс, — щоб закінчити розрахунок.
— Можливо,— холодно мовив Роджер.— Але, на жаль, сьогодні неділя, і банк зачинено. А те, що я маю, потрібне мені самому. Зрештою, не я винен, що мене виганяють на всі чотири вітри в неділю вранці.
Він підняв чемодан і повернувся спиною до місіс Опори Джонс.
— У понеділок,— кинув він через плече,— я зайду по чемодан у першій половині дня. Сподіваюсь, доти йому буде дозволено тут постояти.
У відповідь він почув, як зачинилися коричневі двері — без поспіху й без грюкоту, але остаточно й безповоротно.
По дорозі назад Роджер сушив собі голову, дошукуючись причини, чому місіс Опора Джонс так рішуче відмовила йому. У всьому, що трапилося, вважає винним і його? Він згадав, як осудливо вимовив містер Кледвін: «Ваші чудові друзі». Авжеж, оце воно й є. В їхніх очах він паскудив усе селище. Слідом за ним у Лланкрвісі з’явилися бандити. Такого ніколи не траплялось, поки тут не нагрів собі місця англієць. Він приніс із собою звичаї великих міст. А що ви скажете про ту чорняву дівчину з синім автомобільчиком, так-так, про оту, для якої він куховарив і яку хотів покласти до себе в ліжко в порядному домі, хазяйка якого спала тут же за стінкою? Її щастя, що вона відмовилась, безсоромна. Роджер аж ніби чув, як у селищі із смаком плескають язиками.
В той час, коли ці думки снувалися у Роджера в голові, він саме проходив повз каплицю, тільки не свою, не любовне гніздечко містера Робертсона і фрейлейн Інге, що його він захопив, а повз велику, головну, яка ще діяла. В неї вливався тонесенький струмочок парафіян — звичайна мішанина юних (які прийшли сюди через наполягання старих) і старих (яким уже вчувалося шелестіння крил ангела смерті). І все ж таки їхні молитви будуть досить щирими, він це розумів. Вони скоса позирали на нього, коли він проходив повз них із своїми пожитками, і він навіть чекав, що його спитають, у чому справа,— адже багато хто знав його по автобусних поїздках. Проте ніхто до нього не заговорив. У будень, в автобусі, вони охоче розмовляли з ним, бували балакучими, але сьогодні вони йшли одним злютованим гуртом у своїй недільній справі, а він був для них випадковим перехожим, чужаком з чемоданом у руці, приїжджим, який опинився тут не у відпускний сезон.
А ось і його каплиця — його нове химерне пристановище. Сонце блищало на старій масляній фарбі і відбивалося від шиферної плитки покрівлі, створюючи враження середземноморської спеки. Тепер життя було сповнене несподіванок — він розірвав, нарешті, кокон повсякденності. Ввійшовши до каплиці, Роджер побачив, що там заметено, але порожньо. На видному місці лежав вирваний з блокнота аркуш паперу, на якому Райанон написала: «Повернусь пополудні, мушу обідати вдома». Нехай їй щастить! А він дасть тут усьому лад, щоб гідно зустріти її. Зваливши пожитки в кутку, Роджер завзято взявся до діла. Найперше — розпалити в грубці. Він прихопив з собою, загорнувши в газету, трохи трісок і дрібного вугілля. Коли все це як слід розгорілося, підсипав антрациту з ящика. Грубка, як і її довгий чорний димар, нагрілася напрочуд швидко. Тепло! Життя! Роджер відчув, що тепер він може й випити — джипу вій мав скільки завгодно, от тільки не було чого в нього додати. Та це дрібниці: серед мізерного запасу харчів, що їх він тримав у буфеті в будинку місіс Опори Джонс, є цукор. Дві ложки цукру, трішки холодної води, долити по вінця джипу — і можна пити, а єдине, чого він зараз потребує,— це спиртного.
Спиртного й Райанон. Ледь він устиг розкласти принесене (харчі — в буфет, чашки й чайник для заварки — на столик біля раковини, великий чайник — на електричну плиту, одяг — за двері ризниці), коли почувся, стук, і з’явилася Райанон.
— Ласкаво просимо. Ви не дуже засиділися за обідом.
— Я відлучилась рівно на годину,—Вона схвально озирнулася довкола.— А тут у вас стало затишно.
— Це завдяки грубі. Хвалити бога, гріє вона добре.
— Відчуваю. До речі,— вона вийняла з сумочки ключ і простягнула його Роджерові,— ось що я знайшла. Висів на гвіздку в настінній шафі.
— Що це? Запасний ключ?
— Очевидно. Принаймні до вхідних дверей підходить.
— Яка увага з боку фрейлейн — і ключ, і паливо. Та ще її малюнки — на випадок, якщо нам захочеться на них дивитись.
Райанон сіла, критично приглядаючись до нього і роззираючись навколо.
— Я принесла грілку. Ковдри треба просушити, перш ніж ними вкриватись. Але ж у вас немає постільної білизни.
Роджер був зворушений. Грілка здавалась йому чудовим свідченням її доброзичливості.
— О, завтра я роздобуду пару нейлонових простирадл. Нічого мені не зробиться, якщо сьогодні переночую і без них.
— Слухайте,— сказала вона,— я попоїла, а ви — ні.
— Зате ви не випили, а я випив,— відповів він і показав на пляшку з джином.
— Не слід багато пити на голодний шлунок. Бо нап’єтесь, а я не можу залишатися у покинутій каплиці наодинці з підпилим чоловіком.
Він відкраяв шмат чорного хліба, намазав його маслом, поклав зверху три великі скибки сиру й зжував цю споруду в неї на очах.
— Так воно краще,— посміхнулась вона.
— А тепер,— сказав він,— я маю право випити ще трохи.
Він хлюпнув у склянку джину, додав води й цукру.
— А ви не приєднаєтесь до мене?
Вона стиха засміялась.
— Джин після обіду?
— Це краще, ніж нічого. Ладен побитися об заклад, що за обідом у вас були самі непитущі.
— А от і помилились, хоч ви й хитрун,— відповіла вона.— Всі випили по чарці бузинової наливки. На честь неділі.
— Що ж,— сказав він, простягаючи їй склянку джину з цукром,— а це на честь недільного вечора. Ваше здоров’я.
— Ваше здоров’я,— в топ йому відповіла вона й покірно, маленькими ковтками випила жахливу суміш. Вона сиділа на краєчку тахти фрейлейн і зігрівала одну руку, простягнувши її до відчинених дверцят грубки. Затишок! Хто б міг подумати? Роджер присів на тахту поряд з нею.
— Райанон,— сказав вій. І не впізнав свого голосу: він був глухий від хвилювання,— я хочу зрозуміти вас.