Того райку бурий автобус випереджав їх двічі, але Роджер навряд чи й звернув на нього увагу. Всі його життєві зацікавлення зосередились тепер на маленькому залізному черевці, що повільно перетравлювало свій останній харч. Десь о дванадцятій годині він зайшов до Маріо в досить пригніченому стані. Маріо щойно поставив кухоль пива' перед незворушним кремезним Гіто, який цього разу був чомусь сам, без свого alter ego. Глянувши на Роджера, хазяїн пивної зробив руками виразний жест.
— Щось трапилось? Ви невдоволені життям? Поганий настрій?
— Так,— погодився Роджер, видираючись на високого дзиґлика,— настрій препаскудний. Мені кухоль найдешевшого і найміцнішого.
— Хвилинку,— відгукнувся Маріо.— Тільки візьму з вас як за найкраще. Тоді воно смакуватиме.— Він націдив Роджеру кухоль пива — того самого, що й завжди,— Ось, пийте й розказуйте, яка у вас морока.
— Подейкують, ніби ви кудись переїхали,— сказав Гіто. Він присунув свій квадратний тулуб трохи ближче до Роджера, щоб можна було спокійно погомоніти. Його обличчя під банею лисого черепа було приязним і доброзичливим.
— Гадаю, це вже всі знають,— байдужим топом відповів Роджер.— Мені довелось залишити будинок місіс Опори Джонс, бо хтось, кого називати бояться і кого звуть Дік Шарп, підкупив зграю негідників, щоб вони не давали мені життя.
Маріо швидким настороженим поглядом окинув бар. Відвідувачів було ще не дуже багато, але, почувши ім’я Діка Шарпа, кілька чоловік підвело голови.
— Ви хочете вплутати мене в неприємності? — докірливо спитав він Роджера.
— Діку Шарну ця пивна не належить,— задерикувато відказав Роджер.
— Проте він може цікавитись тим, про що тут говорять,— докинув Гіто. Його тихий хрипкуватий голос дивним чином привертав до себе увагу, тим більше, що всі звикли до нього як до слухача при балакучому Айво.— Одного вечора ви, здається, й самі мали нагоду пересвідчитися в цьому, га? — додав він, з лагідною наполегливістю дивлячись Роджеру в очі.
Роджер помацав пальцем губу. Опухлість уже майже зникла. Він мовчки кивнув головою.
— Отож,— сказав Гіто.
— Що — отож? — скинувся Роджер.— Ми всі просто духу його боїмося, адже так? Дозволяємо виробляти з нами, що йому заманеться, й не насмілюємось навіть згадати його імені на людях.
— В усякому разі, там, де це може зашкодити нашим друзям,— зауважив Гіто.
Розпачливо здвигнувши плечима, Роджер узяв свій кухоль і добряче приклався до нього. Він відчував страшну безнадію. З думки не йшло, що в грубці, мабуть, уже перегоріло.
— Отже,— промовив він,— нам лишається тільки одне — зігнути шию, як інші.
— Я цього не казав,— заперечив Гіто. Маріо вийшов обслужити відвідувача в другий зал, і воші зосталися вдвох, близько нахиливши один до одного голови.
— Як на мене, ви можете зробити багато чого, якщо не відступите.
— Чого ж, наприклад? — похмуро спитав Роджер.
— Багато корисного. І заподіяти Діку Шарпу неабиякої шкоди. Айво оце балакав з одним хлопцем, який робить у транспортній компанії. То він каже, що коли Дік Шарп найближчим часом не прибере до рук Геретової машини,— скажімо, тижнів за п’ять-шість, у нього не вистачить грошей і йому доведеться продати всі свої автобуси.
Роджер замислився.
— А скільки їх у нього?
— П’ятнадцять-двадцять чи щось близько цього. Він скупив ці машини в дрібних власників, але дав тим людям роботу: вони, як і раніше, самі водять і обслуговують автобуси. Зовні — ніякої різниці, правда? Тільки тепер це автобуси Діка Шарпа, він може їх продати, коли йому заманеться, і хлопцям доведеться працювати на когось іншого, а ні, то й сидіти без роботи.
— А вам з Айво він пропонував такі умови?
— Так, старий, прокопував. Але ми на цих не пристали. Ми опиралися, скільки могли, а як вийшли з гри, то вже остаточно. З Айво ми все обговорили, і він сказав: «Ні, нехай сам морочиться, шукаючи водія та ще кого-небудь, щоб той обслуговував пашу стареньку».— Гіто втупився в свій кухоль, обличчя його раптом засмутилось.— Ніколи й нікого він не знайде, хто міг би так, як я, примусити її бігати. Ну, та що вже казати.— Він сьорбнув пива,— Вторгованих за неї грошей вистачило купити вантажну машину, отож і заробляємо на прожиття, перевозячи металевий брухт.
— А якби змогли, то повернулись би на автобус?
— Авжеж, старий. Якби він нам його продав.
Роджер починав розуміти: вій бореться не за самого лише Герета. Якщо вони справді зуміють протриматись, поки Дік Шарп змушений буде розпродати скуплені автобуси, то вся мережа дрібних підприємств перейде до їхніх попередніх власників, і натиск безіменних хижаків буде зупинено, можливо, на роки. Роджер розпростав плечі. Він, зрештою, потрібен-таки цим людям. А отже, спало йому на думку, має і право просити в них допомоги.
— Гіто,— Роджер вирішив не критися,— ваш ваговоз далеко?
— Унизу, на набережній,— відповів той, вгризаючись у булочку з сиром.
— А чи не могли б ви мені трохи підсобити — дещо підкинути?
— Чого ж, підкину,— охоче погодився Гіто, жуючи далі й киваючи головою.
— Розумієте, в мене скінчилося паливо. Треба заїхати на вугільний склад і взяти кілька мішків вугілля.
— Це неважко. Тільки о третій я маю бути по той бік гори. Треба підібрати Айво. Він там у невеличкій справі.
Роджер посміхнувся.
— Встигнете,— сказав він.— Будь ласка, Маріо, нам ще по кухлю й пирога з м’ясом.
Через півгодини Гіто вів Роджера до пристані, де стояв ваговоз. В гавані було спокійно: ні яхт, ні катамаранів відпускників, над водою підносилося всього дві-три щогли та рибальське суденце ладналось вийти в море з пообіднім відпливом. Гавань наче вимерла, як і автомобільна стоянка. Під плоским сталево-сірим небом Карвенай глибоко поринув у зимову сплячку.
Машина Айво і Гіто була канадським «доджем» — років десять тому вона знала кращі часи, проте й досі була на ходу, бо короткі терплячі пальці Гіто постійно длубались у її нутрощах, щось лагодячи й підліковуючи, і коли він сів за кермо й запустив мотор, той запрацював цілком надійно. Бувалий у бувальцях чималих розмірів ваговоз оливково-зеленого кольору, безперечно, здавався потужною машиною.
Він рушив по тихих вуличках, наче велике вантажне, судно, що вибирається з гавані на рейд.
— Найкращий торговець вугіллям — Вільямс, його склад отам, на горбі,— сказав Гіто.— Нас обслужать швидко, й паливо буде першосортним. Вам яке вугілля потрібне?
— Пічні горішки. Оті схожі на яйця кульки.
— Зрозуміло,—стиха мовив Гіто.— Я вже забув. Я ж знаю ту грубку. Не раз, бувало, мостився біля неї, щоб поспати під час відправи.
Роджер і здивувався, і зрадів.
— Ви знаєте ту капличку? Ходили туди?
— Вся паша родина ходила туди, аж поки батько дістав іншу роботу й ми переїхали на шість миль далі. Мені тоді було десять років. Капличку я погано пам’ятаю, а от грубку — дуже добре. Можна сказати, ми з нею неабияк приятелювали. Скільки холодних суботніх райків я там висидів, благословляючи грубку й проклинаючи проповіді! — він стиха розсміявся, але торохтіння мотора заглушило сміх.
На вугільному складі Гіто, коротко перемовившись із володарем вогню Вільямсом, закинув п’ять стофунтових мішків найкращих пічних горішків у ваговоз. Він тільки відмахнувся, відмовляючись від Роджерової допомоги, а коли Роджер підійшов до торговця вугіллям і спитав, скільки він винен, Гіто квапливо промовив:
— Це за наш рахунок, Бен. Завтра ми привеземо тобі ту задню вісь.
— Мені потрібен дріт для курника,— сказав Бен Вільямс,— Футів п’ятнадцять-двадцять. Двадцятьох вистачить напевно.
— Знайдемо тобі її двадцять,— відповів Гіто.— Ну, їдьмо,— звернувся він до Роджера.
— Але я хочу заплатити за...