Зробившись ще більш схожою на гномицю, вона запропонувала:
— Ви могли б дати мені свою нову адресу в Лланкрвісі.
Торохтіння автобуса майже зовсім заглушило слова, але
вираз її обличчя передав йому їх справжнє значення: «Я знаю, ви самочинно оселились у чужому помешканні. Але закон іще виведе вас на чисту воду».
— Дякую, на банк буде краще,— холодно відказав він і повернувся на своє місце біля Герета. Проте після цієї розмови він відчув, що на нього полюють. Так, він дикий звір, позбавлений найменших прав, і все, що несе в собі організоване начало,— його природний ворог.
Лист, що мав неприємний офіційний вигляд, лежав у нього в кишені й випромінював загрозу. Як тільки вони прибули в Карвенай, Роджер розірвав конверт. Так, найгірші його побоювання справдились. Писали з фірми по прокату автомобілів.
За відсутністю свідчень на користь того, що аварія сталася не з Роджерової вини, страхова компанія відхилила позов, отже Роджер винен фірмі сімдесят два фунти стерлінгів.
Він з ненавистю перечитав цього короткого листа кілька разів. Чому само сімдесят два фунти? Цифру явно взято зі стелі, чому вони по зупинились на круглій сумі хоч би в Сімдесят фунтів, замість того щоб ображати його, маючи за .дурника, якого можна легко ошукати, змусивши повірити, ніби вони скрупульозно вирахували вартість ремонту? Роджер вирішив виписати чек на сімдесят один фунт стерлінгів дев’ятнадцять шилінгів і одинадцять пенсів, коли розраховуватиметься з фірмою, і додати до чека листа з повідомленням, що за його підрахунками робота й матеріали коштують на одне пенні менше від зазначеної ними суми і що вони вільні стягти з нього це пенні через суд.
Проте така дитяча помста, хоч і дозволена людині, яка шукає, бальзаму для ображених почуттів, не могла порятувати його від неприємностей. Сплата сімдесяти двох фунтів буде спустошливою для його скромного грошового резерву, на який він розраховував прожити. Щоправда, найближчим часом університет почне надсилати йому платню, але до тих, хто брав річну відпустку для наукової роботи, не виявляли щедрості, тож сума, про яку він зміг домовитись, була досить мізерною. І все ж таки грошей, які мали ось-ось надійти, йому вистачило б на пристойний прожиток аж до великодня, але якщо відірвати від цих сімдесят два фунти, то на це нічого й розраховувати. Його губи скривились у гіркій посмішці. Отже, Дік Шарп здобув переконливу перемогу. Він виграв, виграв хоч не всю війну, але, безперечно, важливу битву.
— Кепські новини? — спитав Герет. Він повернувся на своєму місці за кермом і уважно стежив за Роджером, в голові якого снувалися невеселі думки.
— Так, гроші,— сказав Роджер,— Точніше, брак їх. З мене стягують сімдесят два фунти за той автомобіль, що дістав пошкодження, коли я їхав з гори.
Роджер ніколи не розповідав Герету про той випадок. Але тепер, коли між ними склалися нові взаємини, набагато невимушені й відвертіші, було б неприродним і далі вдавати, ніби Герет не чув ніяких пліток і не знає, що відбувається.
Герет не зводив з Роджера очей. Він слухав з таким напруженням, що обличчя в нього на мить мовби закам’яніло, як у його матері.
— Але ж аварія сталася не з вашої вини.
— Страхова компанія вважає, що з моєї. Є дві жінки, які могли б підтвердити, що колесо злетіло само по собі, але вони не схотіли виступити свідками.
Герет мовчав.
— Отой? схоже на те, що мені доведеться викласти сімдесят два фунти. Надалі знатиму, як їздити в автомобілях, узятих напрокат.
Герет затарабанив пальцями по керму. Очі його неспокійно бігали, потім знову зупинились на Роджері.
— Ви вважаєте, що жити тут дорого?
— Я витрачаю на прожиток шість фунтів на тиждень,— відповів Роджер.— І розраховую вкладатись далі у ще меншу суму, бо тепер маю безкоштовний нічліг, але, з іншого боку, проти мене повсякчас можуть порушити судову справу за те, що я оселився в каплиці у відсутність власника, і стягти чималий штраф. І то як пощастить і мене не запроторять у в’язницю.
— Не думаю, що вас можуть посадити. Адже каплиці ви не руйнуєте, до того ж це була б ваша перша судимість.
— Дякую, що ви так думаєте. Між іншим, ви не помиляєтесь, але що з цього! Адже знявся б страшенний галас, в університеті від мене зажадали б заяви про звільнення. А взагалі я всіляко намагаюсь не перейматися цим, просто жену від себе такі думки. Поки що в непе досить грошей: витрачаючи п ять-шість фунтів на тиждень, я протягну десь до лютого або й до березня.
Герет перестав тарабанити пальцями. Вій повільно зняв руки з керма і склав їх на колінах.
— Тоді все гаразд,— сказав він.— Бо на той час ми, мабуть, будемо вже не при ділі.
— Невже справи такі погані?
— Я можу протриматись ще три місяці,— сказав Герет,— навіть незважаючи на...— Вій кивнув головою в бік бурого автобуса й всього ворожого йому світу за вітровим склом.— Але є невеличка заковика з одержанням ліцензії. Страховку я сплатив за кілька місяців наперед, але ліцензія дійсна тільки до першого січня. Другого січня я вже не матиму права вивести автобус на дорогу. Через це нам кінець, В кишені у мене грошей на ліцензію немає.
— А скільки треба?
— Вісімнадцять фунтів десять шилінгів,— відповів Герет.— Це за тридцятидвомісний автобус, як у нас. Якби він мав сорок одне місце, як більшість машин, ліцензія коштувала б на чотири фунти більше.
Голос його звучав ніжно й лагідно, наче з вдячності до автобуса за те, що він тридцятидвомісний, а не більший.
— І у вас немає вісімнадцяти фунтів десяти шилінгів?
— Та ні, є,— сказав Герет,— Але, розумієте, їх призначено на інше. Якщо я витрачу ці гроші на ліцензію, то не матиму можливості купити пального й запчастин, тож ми однаково вийдемо з гри, а гроші за ліцензію пропадуть. Ви ж бачите,— він розпалився,— гальмівні колодки на передніх колесах ні к бісу не годяться. Ще тиждень-два — і через такі колодки машина не пройде першого яг техогляду й не дістане дозволу на вихід у рейс. Доведеться їх міняти, а менш як за вісім фунтів цього не зробиш. А ще я? черв’ячна передача. Я...
— Герете,— перебив його Роджер,— ми будь-що повинні протриматись до лютого. Я заплачу за ліцензію.
— Ні, вам воно і так уже обійшлося недешево.
— А я кажу «так», і, будь ласка, не заперечуйте. Гроші мої, і якщо я хочу залишитись тут і попрацювати кілька тижнів на автобусі, то це моє право.
Роджеру на якусь мить здалося, що Герет стоятиме на своєму. Бо той так поворухнув плечима під витертою шкіряною курткою, мовби готуючись до бійки. Але Роджер випередив його, завдавши вирішального удару:
— Подумайте й про таке. Ви багато чим зобов’язані своєму автобусові. Він добре бігав і завжди робив те, що від нього вимагалося. Хіба яг не ганьба й сором зняти його з маршруту через те, що немає ліцензії тоді, як гроші тільки й чекають, щоб їх узяли?
Герет трохи подумав, потім на знак згоди кивнув головою. Не промовивши й слова, він виліз із-за керма, підійшов до дверей і розсунув їх. Тоді обернувся до Роджера.
— Я візьму гроші,— сказав він,— але тільки в борг. Якщо ми витримаємо, я зможу повернути їх вам у травні або червні. А не витримаємо,— він знову помовчав,— то наймуся десь на роботу й виплачу з своєї зарплатні. Надішлете мені свою адресу, якщо вас тут на той час не буде.
— Згода.
— Що ж,— сказав Герет. Він, здавалось, ось-ось подякує Роджеру, але, трохи повагавшись, тільки й додав: — Зустрінемось о дванадцятій.
— До зустрічі.
В маленькій череватій грубці ніколи не гасло. Хоч би якою мертвою й захололою вона здавалась, варто було
Роджеру вкинути в неї вугілля, поворушити його, а потім відчинити дверцята, і звідти лилося чудове поєднання м’якого світла й міцного тепла. Після розмови з Геретом вій розтопив її о третій годині ночі. Він лежав на тахті фрейлейн Інге, не відчуваючи ані найменшого бажання спати і вдивлявся в невидиму в густій темряві стелю. Непроглядний морок панував довкола і в ньому самому. Він відчував своє тіло як якусь фізичну субстанцію, що займає певне положення в просторі: щоразу, коли він ворушився, пружини тахти тихо приходили в рух, приладжуючись до контурів його стегон і плечей; під тахтою була дощана підлога, під підлогою — фундамент каплиці, під фундаментом — міцні прадавні скелі, що йшли вглибину: крізь шар гранітів і крізь базальтовий шар аж до мантії із залізисто-магнієвих силікатів і далі крізь сірчисто-кисневу оболонку до ядра планети в його безперервному обертальному русі. Вій відчував це ядро, тверде, гаряче й стиснуто, як своє позбавлене любові серце. Ні, не позбавлене любові, а ніколи нікому не любе — ось жорстокіші й правдивіші слова. Вій любив, але його не любили. І любов, якої сповнено його серце, лишається незайманою, нереалізованою. Точніше, його серце готове до любові і ладне віддати її, тільки-но Дженні згодиться прийняти її... «Дженні!» Він мимоволі вимовив її ім’я, лежачи самотою в цьому мороці, відчуваючи своїми кістками круглість землі і знаючи, що тільки Дженні може вгамувати його біль від самотності на планеті, що, огорнута тропосферою, обертається навколо своєї осі.