Малинові барви зблякли, і небо за вікном швидко втрачало магію своїх чарів.
«Давайте-но засвітимо,— піднявся Герет,— й вип’ємо по добрячій чашці гарячого чаю».
Чарівність смеркання розвіялась, запанувала метушня веселої буденності. Електричне світло хлюпнуло прозаїчністю на все довкола, спростувало метафори, показало, що Герет аж ніяк не борсук чи яструб, а просто горбань, Роджер — обідранець-дивак з інтелігентним обличчям, а мати — просто часточка життя, що спокійно догорає в кріслі.
Вони посідали пити чай, і Герет ще раз здивував їх: з кухні, куди міг заходити тільки він, приніс пишний, розцяцькований марципанами різдвяний пиріг.
«Герете, а це домашній пиріг»,— сказала стара, смакуючи.
«Від місіс Аркрайт,— ствердно кивнув головою Герет.— Вона пече пироги, аби хоч щось робити. Півсела забезпечила».
І Роджер раптом немов наяву побачив, як місіс Аркрайт, сама-самісінька в бездоганно охайному будиночку, місить темне солодке тісто у великій фарфоровій мисці, прикидаючи, кому потрібен різдвяний пиріг. За інших обставин картина того, як самотня жінка, що тільки й знає без кінця сваритися із сміттярами, намагається якось згаяти час,— видалась би йому меланхолійною, але тепер він побачив її в незвичайному світлі. Ця картина змусила його подумати про мужність і стійкість людей, про їхню безмежну винахідливість і готовність чинити опір лютій облозі літ.
«За місіс Аркрайт! — вигукнув він.— Ланкашірський подарунок Ллланкрвісу!»
«Хай благословить бог її добре серце»,— сказала мати.
«Сподіваюсь, вона почастувала пирогом сміттярів»,— докинув Роджер.
Він почував себе розкутим і легковажним. Мабуть, він сп’янів. А якщо й так, то до цього спричинилось не стільки віскі, скільки незвичайність цього дня, ніжної смаженої зайчатини, похмурої пишності вечірньої заграви, неповторність облич Герета і його матері, думки про місіс Аркрайт і сміттярів, багатство і хитросплетіння людських особливостей, яке годі розплутати.
«Востаннє я їв такий пиріг на весіллі»,— сказав Роджер. І хоч це було неправдою, він з цікавістю прислухався до своїх слів і спитав себе, що зараз іще вигадає. Та й що це таке — правда? Правда розуму чи правда серця?
«Я був на весіллі незадовго перед тим, як приїхав сюди,— вів далі Роджер.— Це була надзвичайно щаслива подія. Мій брат Джеффрі взяв шлюб з чудовою дівчиною, на ім’я Марго. На мою думку, то буде ідеально щасливе подружжя».
Вони слухали, а він провадив:
«Марго така вродлива, що й світ не бачив. У неї рудувато-золотаве волосся й навдивовижу зелені очі. Які тільки чоловіки не намагались одружитися з нею, але вона всім відмовила й вибрала найкращого. Це — Джеффрі, і він справді найкращий, коли навіть я, його брат, кажу це. Ясна річ, він завжди й у всьому перевершував мене. І старший на кілька років, і розумніший, і привабливіший. Але до мене ставився чудово. А я ніколи не заздрив йому, бо все, що він робив, було таке недосяжне для мене, що мені й на думку не спадало змагатися з ним.
Ми з Джеффрі жили разом,— не вгавав Роджер.— Я, певно ж, розумів, що рано чи пізно залишусь без нього, інакше і не могло бути. Цебто було б дуже прикро, якби Джеффрі не одружився і не мав нащадків. З нього вийде чудовий батько».
«А ви,— порушила приємну тишу мати.— Ви тепер теж шукатимете собі дружину?»
«Та вже пора,— палко відповів Роджер.— Я тут накинув оком на кількох. Але всі вони, здається, зайняті».
«Райанон зайнята, це точно,— сухо мовив Герет,— Отой хлопець з аеропланами ніколи від неї не відчепиться».
«Ділвін? Ви гадаєте, він врешті доможеться її?»
«Коли Райанон вирішить вийти заміж,— сказав Герет,— вона прийде до Ділвіна».
«Авжеж, я мушу швидше одружитись,— сказав далі Роджер.— Бо інакше мені житиметься нелегко, особливо тепер, коли Джеффрі й Марго мостять собі власне гніздечко. Вони знайшли чудовий заміський будинок. Стоїть зовсім окремо, серед поля. Шістнадцяте століття, е обора для худоби й фруктовий сад. А Джеффрі й Марго так довго жили в Лондоні, що радо оселяться на волі й у заміській тиші. Та й будинок просторий, розрахований на велику родину».
Він неспокійно пройшовся по кімнаті й зупинився біля вікна, дивлячись на довгу непорушну смугу сріблястого світла край темного Ірландського моря.
«Авжеж,— промовив він так тихо, що навряд чи хто і почув його,— Тепер мені треба звикнути обходитися без Джеффрі. Але йому добре буде з Марго. Просто приємно бачити, коли двоє людей такі щасливі».
Посміхаючись, Роджер обернувся й подивився на Герета та його матір.
«Та годі вже про мене»,— сказав він.
Вони допили віскі, поїли холодної шинки й знову в ситому отупінні зручно повлаштовувалися біля вогню. Герет витягнув стару колоду карт, і вони з Роджером невміло, але З дружніми жартами зіграли кілька разів у рамс. Аж десь опівночі Роджер помітив, що мати заснула в своєму кріслі, і вирішив, що час уже йти. Герет провів його до хвіртки.
— Завтра ніякої роботи,— сказав він.— Поваляйтесь досхочу в ліжку. .
— Так і зроблю,— відповів Роджер.— На добраніч і ще
раз дякую.
Він повернувся й подався геть з неясним, але прикрим відчуттям того, що трапилось щось дивне й недоречне. І тільки пройшовши кроків сто на свіжому й чистому нічному повітрі, він збагнув у чім річ. Обидва вони, як тільки свято закінчилось і думки їхні звернулися до роботи, заговорили по-англійському.
Двадцять сьомого грудня вони стали до роботи як звичайно. Бурий автобус теж узявся за своє, але, па превелику радість, їм вдалося випередити його під час першого і найважливішого рейсу в місто о восьмій п’ятнадцять. На околиці Карвеная утворилась величезна пробка, і бурий автобус, повнісінький пасажирів, перехоплених у них, затиснуло між стовписьком приватних машин і величезним ваговозом, що вперто повз серединою дороги. Герет підкотив ззаду на своєму майже порожньому автобусі і, скориставшись із того, що зустрічний потік машин на мить послабшав, з гучним зневажливим ревінням перегнав бурий автобус і прикотив на міську площу набагато раніше від нього. Тістопикий водій бурого пірата поставив свій автобус на протилежному боці площі, з непристойною квапливістю висадив пасажирів і газонув геть, а Герет і Роджер реготали, свистіли й глузливо вимахували руками, не покидаючи надійного захисту свого автобуса.
Радість здобутої перемоги не полишала їх цілий день, хоч У міру того, як спливав час, ставало дедалі ясніше, що бурому зайді дано наказ завдавати їм якомога більше неприємностей. Він, наче тінь, випереджав їх під час кожного рейсу, і денна виручка у них цього разу виявилася мізерною, як ніколи. Але і Роджер, і Герет уникали говорити на цю тему, їх опанувала навдивовижу вперта терплячість — поки в сумці бряжчатиме хоч кілька монет, вони їздитимуть, і, можливо,— ця невисловлена ними думка висіла в повітрі — Дік Шарп не витримає.
Ввечері того ж дня, за п’ять хвилин до десятої, Роджер вийшов з пивної Маріо, квапливо застібаючи на ходу шкіряну куртку: повітря було крижане. Ніч стояла тиха, ясна й пронизливо холодна. У вогнях Карвеная зірки потьмяніли й зблякли, але, глянувши на чорне небо, Роджер зрозумів, що, опинившись у горах, він побачить, як вони сяють і мерехтять, напрочуд великі, в нічим не забрудненій темряві. Він швидко попрямував до площі. Жовтий автобус стояв на звичному місці, наполовину заповнений пасажирами, але лампочки в салоні не горіли, і пасажири задовольнялися світлом, що соталося знадвору. Отже, Герет ще не прийшов. Дивно, бо на нього не схоже приходити пізніше від пасажирів.
Роджер піднявся в автобус і ввімкнув освітлення. Пасажири зраділи, гомін розмов посилився, а кілька чоловік, що стояли на площі, сподіваючись, мабуть, на появу бурого автобуса, піднялись у жовтий і сіли на вільні місця. Роджер знайшов свою шкіряну сумку: зараз він почне збирати гроші за проїзд. Ось-ось з’явиться Герет, і вони поїдуть. Кілька міських годинників почало вибивати десяту. Навіть тут, в автобусі, серед гомону голосів, він почув ці годинники — так дзвінко лунав їхній бій у морозяному повітрі. Вже десята, а де ж Герет? Роджер занепокоєно совався па своєму місці, виглядав у вікна. Площа була майже порожня. Тут стояло з ввімкненими вогнями кілька автобусів компанії «Дженерал», готових вирушити в путь, і де-не-де квапливо пробігала закутана в пальто людська фігурка, поспішаючи до тепла благословенного домашнього вогнища. Та ще світився довгастий прямокутник якоїсь самотньої вітрини — вона погасне об одинадцятій.