Роджер ішов швидко. Край селища останній ліхтар кидав на землю бліде коло світла. Далі починалася темна стежка, мовчазні гори й чорна стіна відвалу над самотнім будиночком.
Він ішов уперед і вже сам до пуття не знав, чи поспішає до Геретового барлога, щоб у тяжку хвилину допомогти старій жінці, чи сам хоче знайти в неї захисток і підтримку. Але одне він знав напевно: цієї ночі він до каплиці не повернеться. Можливо, він більш ніколи не піде туди.
Ось стукнула хвіртка, і Роджер попрямував полем до будиночка. Біля підніжжя темного, створеного руками людей відвалу невиразною плямою виступали його низькі побілені стіни. Хоч би одне освітлене вікно — гостинний жовтий квадрат, що обіцяє домашній затишок, тепло і безпеку! Але стара жінка сидить у темряві своєї сліпоти, в темному будинку на темній горі, що дивиться на темну рівнину моря. Зараз він простує з однієї темряви в іншу.
Роджер спробував зібрати рештки своєї мужності. Та страх, що пойняв його, був величезний, первісний і непоборний. На півдорозі між хвірткою і будинком ноги Роджера прикипіли до землі. Чорний відвал насунувся на нього і затулив зірки, гірський схил наче відштовхував його назад, холоднеча, темрява й самотність розходились великими концентричними колами і ось уже вкрили світ. Все марно, він зазнав поразки, гори не приймають його, скелі відпихають геть, під цей шиферний дах його не впустять, а на всіх темних, невидимих схилах на нього чатують убивці.
Судорожним зусиллям Роджер подолав останні тридцять ярдів, що відділяли його від будинку, й кілька разів постукав. Усе ж таки в нього вистачило самовладання стриматись і не почати шалено гатити в двері. Та однаково стук його був гучний і квапливий, і стара жінка, яка сиділа біля каміна, ув’язнена в тишу, безперечно зрозуміла: щось скоїлось, Але відгукнулась голосом рівним і спокійним:
«Dowch і mewn!» (Увійдіть! (Валл.))
Роджер повернув ручку, і двері ніби самі по собі відчинились. Як же легко скривдити цю жінку, яка вона самотня і беззахисна, наче куріпка в гнізді.
«Місіс Джонс»,— покликав він, тихо зачиняючи за собою двері.
«Герет з вами?» — спитала вона.
«Ні,— відповів Роджер.— Герет залишиться на ніч у Карвенаї».
«Увімкніть світло,-— сказала вона,— підійдіть до мене, сядьте і розкажіть, що сталося».
Роджер послухався. Вона сиділа, як завжди, біля електричної грубки, а в каміні на решітці лежало вугілля, щоб відразу затопити, щойно Герет прийде додому. Роджер сів і простягнув руки до грубки. Тепло трохи заспокоїло його, він уже не так гостро почував себе диким нічним звіром, на якого полюють.
«Перш за все, з Геретом усе гаразд»,— сказав він.
«Але його спіткало якесь лихо,— стиха промовила стара.— Так чи так, а з ним щось та сталось».
«У нього перелом зап’ястка»,— сказав Роджер.
«Він потрапив в аварію?»
«Ні, не в аварію».
Вона чекала мовчки, але її зчеплені руки мимоволі здригалися від нервового напруження.
«Не буду вам брехати,— сказав Роджер.— На нього напали».
«А де він?» — спитала стара вже голосніше й якось дзвінкіше.
«Відпочиває,— сказав Роджер,— у лікарні».
Вона схопилася за горло, потім повільно опустила руки.
«У лікарні?»
«Просто для того, щоб відпочити,— сказав Роджер.— І руку йому там перев’яжуть».
«Хто це зробив?» — спитала вона.
«Вони накивали п’ятами. Але кожному відомо, хто насправді за ними ховається».
«Це Дік Шарп,— сказала вона.— Якось він приходив сюди однієї суботи на чай, коли вони ще були малими її ходили до школи в Лланкрвісі. Ще тоді він мені не сподобався. Одна курка у нас неслась не в курнику, і вони з Геретом, коли гралися після чаю, знайшли гніздо. Дік Шарп нічого про це не сказав, але, перш ніж іти додому, поцупив яйця, сховав їх у кепку й продав у селищі».
Роджер насмішкувато гмукнув, але побачив, що мати не звертає на нього уваги. її обличчя взялося зморшками: згадуючи, вона вся поринула в свій внутрішній світ. Фізично вона сиділа напроти Роджера в рівному червонястому відблиску електричної грубки, але в думках стояла на порозі свого будинку і, ніби сорок років тому, бачила, як Герет, її малий горбань, якого вона так нестямно любить, іде гірським схилом униз, до школи, де його цілісінький день штурхатимуть пустоголові й жорстокі нормальні діти.
Вона тихо погойдувалася у своєму кріслі, її обличчя закам’яніло від душевного болю.
«Герете, bach, Герете, bach».
Роджер почекав, поки її думки звернуться до нього, і коли йому здалося, що вона отямилась, лагідно мовив:
... «Сьогодні я ночуватиму тут».
«Ночуватимете тут? — спитала вона.— Чому?»
«Щоб не залишати вас саму,— твердо промовив він.— Цього й Герет хотів би».
«І він щось таке казав?»
«Я Герета не бачив. Це Айво з Гіто... знайшли його. Гіто привів сюди автобус. Але я знаю, що Геретові не хотілося б, щоб ви були самі».
«Я можу обійтися. У мене все під рукою».
«Ви хочете сказати, що я тут не потрібний?»
«Ні,— відповіла вона й трохи помовчала.— Ні, цього я не хочу сказати».
«Якби я залишився, мені було б легше на душі,— промовив Роджер.— І я певен, що Герет теж цього хотів би».
«Ну що ж,— сказала мати.— Можете спати па дивані».
У Роджера відлягло від серця. Лише тепер він раптом осягнув безмір страху, що його він притлумлював у собі, Роджеру легше було б умерти, ніж знову вийти в цю чорнющу ніч назустріч чомусь невідомому, що чигало на нього.
«Можна, я запну занавіски і затоплю в каміні?» — спитав він у матері.
«Авжеж,— мовила вона.— І можете приготувати по чашці чаю».
Роджер розтопив камін, а коли полум’я розгорілося, пішов на кухню — Геретову кухню,— чисту й охайну, як корабельний камбуз.
Чай, чайник, молоко, цукор — усе було напоготові. Невдовзі в руках обох парували чашки з чаєм.
«Може, підвечеряєте?» — спитав Роджер.
«Ви вечеряйте,— сказала мати.— 6 хліб і свіжий сир, якщо не хочете морочитися з каструлями».
На згадку про сир Роджеру раптом страшенно захотілося їсти, і він підхопився, щоб іти на кухню.
«А ви що будете їсти?» — спитав він.
«Я не хочу нічого»,— відповіла мати.
«Може, шматочок хліба з сиром?»
«Не треба нічого».
Вона промовила це так рішуче, що Роджер зрозумів: її нудить на саму думку про їжу. Зараз шматок не йтиме їй в горло. Він захоплено подумав про те, як вона вміє триматися, нічим, крім відмови їсти, не зраджуючи своїх почуттів.
Роджер відкраяв чималу скибку хліба, намазав його маслом, поклав шматок сиру й повернувся до каміна.
«Пробачте, що я їстиму сам, без вас»,— сказав він.
«Вам треба працювати»,— відповіла вона просто.
За цим зауваженням вгадувалися роки тяжкого, відкритого всім злигодням життя, коли чоловіка треба було нагодувати хоч би там що, підтримати його сили в нескінченній праці, єдиного джерела існування. Зараз вона говорить про роботу. Яка для них може бути тепер робота?
«Герет якийсь час не зможе водити автобус»,— сказав Роджер.
«А який зап’ясток у нього зламаний?» — спитала мати.
«Не знаю. Але автобусом треба керувати двома руками, однією нічого й думати».
«Отже, кінець? — тихо спитала вона.— Дік Шарп переміг?»
Роджер жував хліб з сиром.
«Навіть не знаю,— сказав він.— Автобус поки що надійно стоїть у гаражі. Проте ми не зможемо возити пасажирів, доки Герет не сяде за кермо. А коли це буде, мені невідомо».
«А чи не змогли б його водити ви?» — знову спитала мати.
«Та зміг би,— відповів Роджер, згадуючи свій перший у цих місцях вечір, дошкульний дощ і шурхіт товстих шин.— Зміг би, ось тільки прав водити автобус у мене немає, а щоб їх одержати, потрібен час».
«Розумію»,— сказала мати і знову поринула в спогади.
Роджер мовчав. Сам собі він щиро зізнався: зараз найважливіше для нього — пересидіти там, де менш небезпечно. Ні, це надто сильно сказано. Якби він шукав тільки безпеки, то треба було б зробити одне: наступного ранку, коли зовсім розвидниться, поїхати в Карвенай на вокзал і дочекатися поїзда, який назавжди повезе його з цих країв і якнайдалі від поплічників Діка Шарпа. Та він ніколи не замислювався про таку можливість досі, не думав він про неї й зараз. Поки можна зробити щось у справі «Герет versus (Проти (лат.) Дік Шарп», він не зійде зі сцени, а діятиме. Але це, зрозуміло, не означає піднести себе їм на тарілочці, щоб тебе зарізали. Мабуть, ті, хто напав на Герета (Роджер не сумнівався, що їх було кілька чоловік), зараз підстерігають його біля каплиці, зазирають у вікна, торгають ручку дверей... На саму думку про це все у ньому хололо. А як вони поведуться, коли зрозуміють, що його там немає? Прийдуть сюди?