Серце Роджера шалено закалатало. Він вхопився за зрушену з місця стулку й відсунув її. Почувся метушливий шурхіт, паче розбіглися сполохані пацюки, і в напівтемряві гаража Роджер побачив, як біля правого заднього колеса автобуса випростується двоє чоловіків. Після кришталево-прозорого світла, розлитого в горах, очі Роджера бачили погано, в той час як ті двоє, що потай псували автобус, вже призвичаїлись до напівмороку гаража. В Роджера, який опинився перед ними лице в лице, виникло таке відчуття, ніби їхні люті очиці помічають геть усе, тоді як він ледве розрізняє обриси постатей пришельців. Проте два бліді лиховісні обличчя він розгледів добре, одне з них належало тістопикому шоферу бурого автобуса. Другий молодик стискав у руці довгий гайковий ключ, цей ключ більш скидався на зброю, ніж на інструмент, і молодик тримав його саме як зброю.
Роджер спробував вислизнути за двері й зачинити в гаражі непроханих гостей. Йому навряд чи вдалося б утримати їх за зачиненими дверима, якби вони разом натиснули на них плечима, але о цій вранішній годині навіть тут, на горішньому кутку селища, досить часто з’являлись люди, які могли б прийти Роджерові на допомогу. Роджер відчував, що в гаражі втілення лиха, потаємна форма життя, яку необхідно будь-що впіймати в пастку, як це роблять з чорними тарганами. Він поспіхом ступив назад і вхопився за дверну ручку, але зробив це не досить швидко. Ті двоє були невисокі, спритні й швидкі, мов блискавка. Коли вони вибігали, Роджер схопив того, що біг другим, за куртку, але цупка тканина розірвалась у його руці. Обернувшись, він побачив, як обидва тікають униз по дорозі з селища.
За гаражем стояло п’ять чи шість будинків, далі дорога завертала між двох стрімких схилів. За мить обидва чоловіки зникли з очей. Не довго думаючи, Роджер кинувся за ними. Його страх зник, розчинився в пронизливому сонячному світлі. Над усе на світі він хотів зараз схопити хоча б одного з незнайомців, поставити його перед судом. Тоді вся ця мерзенна історія випливе, Діка Шарпа викриють і надалі він перестане бути небезпечним. Роджер стрімголов проминув поворот дороги, що був за будинками. І враз став як укопаний.
Ті двоє чекали його. І тільки тут Роджер раптом зрозумів: це вони змолотили Герета і неодмінно змолотили б і його, якби зустріли. Тепер вони втекли від нього не тому, що злякались, а щоб заманити в місце, де їм ніхто не перешкодить і де не буде свідків. Вони зупинилися всього кроків за сто від гаража, але поблизу не було жодної душі. Дорога тут пірнала в западину на гірському схилі, і всі троє стояли тепер між високих укосів і кам’яних огорож, мов у чаші, повній спокійного сонячного світла.
Роджер стояв навпроти цих двох, і раптом в його мозку склались слова: «За мить усе було скінчено». Ці слова стояли в нього перед очима, наче він читав їх у газеті. Люди іноді переживають хвилини смертельного жаху, коли мозок ніби відокремлюється й дивиться на те, що відбувається, як на якусь взяту в раму картину. Зараз Роджера охопив саме такий жах, і тому він спостерігав усю сцену майже байдуже. Він помітив, наприклад, що ті двоє набагато молодші від нього; їм було років по двадцять з чимось, і він враз відчув тягар кожного місяця своїх сорока років. Проте нічого юнацького в них не залишилось. Вони були не малолітніми правопорушниками, яких відводять до поліцейського відділку, де дебела полісменка настановляє їх на добрий розум, а запеклими дорослими злочинцями. Роджер, який ще не оговтався від несподіванки, подумки спитав себе, де це Дік Шарп знайшов собі таких.
Не кажучи й слова і тим самим не даючи Роджерові нагоди вловити хоч би акцент, молодик з ключем ступив уперед і замахнувся, цілячи Роджеру по ребрах. Роджер відскочив, і ключ промайнув за півдюйма від нього. Чоловік ступив слідом за Роджером, люто заміряючись ключем, а тим часом його спільник почав швидко забігати ззаду, щоб притиснути Роджера до кам’яної огорожі. Всі шляхи до втечі було відрізано лиховісним ключем, що мигтів у пронизаному сонцем повітрі, наче розлючена комаха.
Роджера пойняв непідробний жах. А проте якась часточка в ньому продовжувала безсторонньо спостерігати за всім і холодно мислити. «Що це — смерть? — питала вона.— Чи вони мене вб’ють? Якщо вб’ють, я радий, що побачив початок цього прекрасного дня в горах».
Другий молодик, водій бурого автобуса, зупинився й підняв камінь, що відвалився від огорожі. Потім посунув на Роджера, наміряючись поцілити його цим каменем. Спонукуваний самим тільки страхом, Роджер ступив водієві назустріч, обома руками схопив його за горло й щосили стиснув пальці. Водій жбурнув камінь, але вже поза спиною Роджера, і не зачепив його, а Роджер, використовуючи свою перевагу у вазі, приловчився поставити нападника так, що той тепер правив за щит, яким Роджер затулявся від ключа його напарника. Вони відчайдушно крутилися на одному місці. Водій автобуса гатив кулаками, але наосліп, і його удари майже не досягали мети. У Роджера з’явилась надія, що йому пощастить задушити водія автобуса, і тоді його приятель, побачивши мертве тіло, злякається й утече. Він був такий переляканий, що не відчував ані найменших докорів сумління на думку про вбивство цього чоловіка: смерть була для нього зараз тим, чого сам він може уникнути лише в тому разі, якщо заподіє її іншому.
Чоловік з гайковим ключем підскочив збоку і вдарив Роджера по правому плечу. Певно, він намірявся перебити йому ключицю і так знешкодити руку. Проте ударив незграбно: ключ поцілив у підкладне ватяне плече куртки, і хоч удар цей злякав Роджера, але шоферового горла він не випустив, і з усього було видно, що тому доводиться кепсько. Роджер не міг визначити, чи досить міцно він стискає шию свого противника, щоб позбавити його легені повітря. Начебто міцно, бо той аж хрипить, хоч, мабуть, ще має якусь змогу дихати. Інакше чому ж тоді він не знепритомнів?
Другий знову замахнувся гайковим ключем, цілячи Роджеру в голову. Роджер втягнув голову в плечі, не розтискавши пальців, щосили штовхнув водія в шию, відкинувши його на молодика з гайковим ключем, і всі троє, обхопивши один одного, недоладно закрутились па місці. Водій спробував ударити Роджера коліном у пах. Роджер ухилився й щосили копнув водія в гомілку, не випускаючи його горла. «Як яскраво світить сонце»,— подумав він.
Водій випустив каменюку, і вона впала до Роджерових ніг. Втративши надію задушити його зовсім, Роджер зненацька відпустив водієве горло, нахилився й схопив камінь.
І поки водій, тримаючись руками за шию й заточуючись, задкував, Роджер щосили пожбурив у нього каменем. Йому хотілось розтовкти його бліде, знавісніле обличчя.
Очевидно, м’язи вже зовсім не корились йому, бо навіть з такої малої відстані — три чи чотири фути — він примудрився схибити, і камінь пролетів у водія над плечем, не завдавши йому шкоди, У тиші Роджер почув, як камінь вдарився у протилежну огорожу, скотився по укосу вниз і знову безневинно ліг на дорогу. І цей звук сповістив Роджера, що він програв. Він зробив усе, що міг, а його вороги були живі, здорові й навіть без серйозних ушкоджень. Зараз вони візьмуться за нього. «Чи чують нас вівці? — розмірковував Роджерів внутрішній голос,— Та яке їм діло до людської бійки?»
Вівці, вирішив Роджер, просто дивитимуться. Вони не перестануть жувати й тоді, коли його нещадно битимуть, обертаючи на каліку, прикутого на все життя до інвалідного візка, або так розвалять голову, що він перетвориться на ідіота й сидітиме десь у забутому кутку якоїсь психіатричної лікарні та белькотітиме різні дурниці. Ось, Джеффрі, я йду до тебе, ми будемо разом. А може, це смерть? Смерть набагато краще. Смерте, прийди й забери мене, випереди гайковий ключ!
Ті двоє неквапливо наближалися до Роджера. Здавалося, вони чудово усвідомили, що його опір зламано. Роджер глянув на свої руки. Як могло йому спасти на думку, що ці нервові, з довгими пальцями руки виявляться достатньо сильними, щоб задушити людину? Якби він працював фізично, руки в нього були б дужчими. Але ж навіть величезні вузлуваті руки Герета безпорадно розкинулись учора ввечері на бруківці. Все ще яскраво світило сонце, і було дуже тихо. І В цій тиші Роджер виразно чув шурхіт кроків своїх противників, що насувались на нього, ладні його вбити. Та він почув і інший звук. Зовсім недалеко, за поворотом дороги, брязнула залізна хвіртка. Хтось ішов.