Ті двоє теж почули брязкіт. Схожі на спечену смородину очиці обмінялись тривожним поглядом, і обидва злочинці кинулись на Роджера. Кілька секунд, три-чотири нещадні удари, кілька стусанів носаками черевиків, коли він уже лежатиме на дорозі, і їм можна буде щезнути. Певно, то якась жінка або й дитина. Дружина якого-небудь фермера, що йде до Лланкрвіса в бакалійну крамницю. Все, що їм довелося б зробити,— це повернутися до неї спиною, щоб вона не побачила їхніх облич, і вони могли б докінчити свою справу раніше, ніж вона підійшла б до них.
Проте брязкіт хвіртки вивів Роджера з летаргії відчаю. Брязкіт означав: рід людський існує. Світ, зрештою, складається не лише з нього й двох нападників, ладних вчинити вбивство серед неосяжного простору, тиші, сонячного світла Й безлічі овець. В цих горах живуть люди, У них є обличчя й імена, вони вміють посміхатися, допомагати одне одному, відчувати горе й радість. Якщо йому пощастить залишитися' живим, вціліти хоч би ще кілька секунд, поки той, хто брязнув хвірткою, вийде з-за повороту дороги... Зібравши усі свої сили, Роджер раптом стрибнув на молодика з гайковим ключем і спробував видерти у нього цю зброю. Марно: той був дужчий від Роджера, особливо в руках. Але рантовий контрнапад застукав його зненацька, і Роджер відчайдушно вчепився в гайковий ключ, мало не поваливши молодика. Другий молодик, водій автобуса, намагався схопити Роджера, та його приятель, борючись з Роджером, заважав йому. Водій спробував ударити Роджера кулаком і схибив. І тут той, хто брязнув хвірткою, вийшов з-за повороту То був Йорверт.
На якусь жахливу мить Роджера охопив ще чорніший відчай, ніж досі. То був Йорверт, що, вітаючись, завжди дивився на нього з похмурою погрозою, якому було начхати на Герета і на їхній автобус і який вважав Роджера мерзенним і набридливим чужинцем. І в цього Йорверта, певно ж, досить садистська вдача, йому приємно буде стояти поряд і дивитись, як ці двоє безжально випускатимуть з нього дух.
Але Йорверт здивував Роджера. Здивував і змусив відчути докори сумління за те, що думав про нього погано, й радість від того, що земля, зрештою, не таке вже вороже людині місце, що на ній яскраво-сонячного зимового дня може випасти неймовірне, засліплююче щастя. Це здивування і ця радість, хоч і потьмяніли з часом, назавжди лишились в Роджеровій душі.
Молодик, який виривав у Роджера гайковий ключ, раптом випустив його з рук. Роджер з несподіванки розціпив пальці, і молодик блискавичним рухом видер у нього цю зброю. Старий, як світ, і простий, як мукання, трюк, відомий кожному по шкільних іграх! Але він спрацював, І молодик негайно уперіщив Роджера ключем по ребрах. Роджер аж переломився, відчуваючи, що ребра йому розтрощено, і тієї ж миті обидва молодики накинулись на нього, гатячи кулаками й копаючи ногами. Роджер упав. У вухах загуло й задзвеніло. І раптом його перестали бити. Роджер розплющив очі. Він був живий. Все ще лежачи долі, він подивився навколо, і те, що він побачив, змусило його забути про біль у ребрах і сісти.
Йорверт, затиснувши голову водія під пахвою, мірно гатив кулаком по його обличчю. За кожним ударом величезного кулака той пронизливо й уривчасто скрикував. Після четвертого чи п’ятого удару другий молодик зайшов Йорверту ззаду й замахнувся ключем, щоб ударити його по потилиці. Проте Йорверт не переставав крутити своєю великою головою на товстенній шиї і пильно стежив за всім, що відбувалось довкола. І тієї миті, коли гайковий ключ злетів угору, Йорверт рвонувся назад і щосили хвицнув нападника ногою в коліно. Потім, не випускаючи водія автобуса, схопив другого молодика за карк, відступив трохи вбік для рівноваги і з силою вдарив їх голова об голову.
Роджер подумав, що кістки черепів обох нападників поламалися. В цілковитій тиші звук удару пролунав гучно й нелюдськи жорстоко. Йорверт відпустив водія, і той упав навколішки. Тоді схопив молодика, який напав на нього з ключем, і заходився молотити його по обличчю й тулубу своїми величезними кам’яними кулачищами. Через кілька секунд Роджер відвів очі. Йому начхати, якщо Йорверт уб’є цього типа, але дивитись, як це відбудеться, він не мав охоти. Можна любити бекон і без того, щоб стояти й спостерігати, як колють свиню. І в ту хвилину, коли Роджер відвернувся, Йорверт притулив молодика до огорожі й почав методично бити його по зубах. Від кожного удару голова молодика стукалась об кам’яну огорожу.
Роджер заплющив очі. Крізь склеплені повіки пробивалось яскраве сонце, і йому здавалось, ніби в усьому світі існує тільки червоний колір. Ребра нили, навіть гірше, вони посилали по всьому тілу хвилі нестерпного болю щоразу, як Роджер вдихав повітря. Все ще сидячи посеред дороги і не розплющуючи очей, він помацав їх пальцями. Ні, не схоже, що ребра поламано, мабуть, тільки тріщини. Він нахилився вперед, його нудило.
Потім Йорверт був уже біля нього, допомагаючи звестись на ноги, і низький, густий Йорвертів голос промовляв по-валлійському:
«Вам погано? Потрібен лікар?»
Роджер розплющив очі.
«Ні, не потрібен,— відповів він.— Ви нагодилися вчасно».
«Спробуйте встати»,— сказав Йорверт.
Роджер звівся на ноги. Дихати стало ніби легше. Мабуть, і тріщин немає, просто синці. Товста шкіряна куртка, яку він надів учора на роботу і яка все ще була па ньому, неабияк пом’якшила удари.
«Здається, в мене все гаразд»,— сказав Роджер.
Позаду Йорверта повільно спинався на ноги один з двох молодиків, той, якому перепало найбільше. На дорозі виднілися плями крові. Водій автобуса, заточуючись, уже поплентався геть, не чекаючи свого приятеля. Він зійшов з дороги й подався вниз відкритим схилом у напрямку до Карвеная і моря. Другий молодик, хитаючись і тримаючись руками за обличчя, рушив слідом за ним.
«Може, краще затримати їх? — спитав Роджер кволим голосом.— Поліція...»
«Та ну її, поліцію,— відповів Йорверт.— Я їх і так як слід провчив. Нехай собі йдуть, нехай з’являться перед Діком Шарпом у такому вигляді».
«Нехай, погодився Роджер.— Певно, так буде краще».
Йорверт пильно подивився Роджеру в обличчя.
«Вам треба трохи полежати,— сказав він,— Ви блідий, як мрець».
«Цілком може бути»,— погодився Роджер. Він провів рукою по лобі — лоб був липкий від поту й холодний.
«Сьогодні вранці автобус не ходитиме,— сказав Йорверт. Я чув про Герета. А вам краще відпочити. Робити вам все одно нічого».
Роджер раптом відчув, що його хилить на сон. Шок, викликаний нападом, ще не минув, і мозок його працював дуже повільно. Зараз найголовнішим для нього було почуття провини перед мешканцями Лланкрвіса за те, що їм доведеться йти на роботу пішки.
«Пробачте, що автобус не піде,— сказав він,— З самою машиною все гаразд. Думаю, вони її не дуже поламали, я їм перешкодив. Але сісти за кермо нікому».
«Я проголосую»,— сказав Йорверт.
«Якщо побачите, що хто-небудь чекає автобуса,— пробубонів Роджер, поясніть, що сталося... чи, зрештою, скажіть, що...».
«Ідіть і полежте, перебив Йорверт.— Якщо вам потрібен лікар, я викличу».
«Ні, не треба»,— відповів Роджер. Сама думка, що лікар його вистукуватиме, обмацуватиме й розпитуватиме, здалася йому нестерпною.
«То я пішов,— сказав Йорверт.— Ці двоє вам більше не попадуться».
Він гордовито поглянув на кісточки своїх пальців.
«Позбивав»,— сказав він.
«Співчуваю»,— промимрив Роджер.
Йорверт широко посміхнувся, засунув руки до кишень пальта й пішов униз по дорозі. Роджер сів на траву на узбочині й дивився, як він іде. І тільки тепер подумав, що не подякував Йорверту. Він набрав повітря, щоб крикнути «спасибі!» вслід Йорвертові, який поволі віддалявся, але від цього ребра йому знову обпекло гострим болем, і він обережно, не подавши голосу, видихнув повітря.