— Розумію. Я дурний, що запропонував таке. Не можна подолати всі перепони одним махом.
— Ви мене зрозуміли, правда ж?
— Так, люба.
— А зараз я змушена буду безсоромно брехати,— сказала вона.— Я вмерла б, якби ви мене слухали. Та й довелося б пояснювати, ного ви зі мною.
— То було б досить легко.
— Так, і це було б іще однією брехнею. А я хочу брехати якнайменше.
— Авжеж, у таких справах непогано бути ощадливим,— Він переключив швидкість, бо дорога бралася на невеличкий пагорб.
— Я боялася сказати вам про це,— озвалася Дженні.— /і знаю, що треба було попередити вас, перш ніж ми вирушимо, але боялася, що ви взагалі відмовитеся їхати зі мною, коли я вам скажу, що не хочу запрошувати вас у дім. А ви були мені так потрібні, я не могла знести...
— О Дженні,— сказав він і обхопив рукою її тремтячі плечі.—Я тут і завжди буду з вами, якщо ви цього захочете.
— Мамусі холодно? — спитала Мері з заднього сидіння.
— Так,— відповів Роджер.— їй холодно, і я її грію.
— Герцогині теж холодно.
— А герцогиню грій ти сама.
— І мені холодно,— заскиглила Мері.
— Мамо, я хочу до тебе на коліна,— сказав Робін, рішуче протискуючись між передніми сидіннями.
Роджер з’їхав на узбіччя й зупинився, чекаючи, поки порозсаджуються його пасажири. Зрештою було вирішено, що вони проїдуть ще трохи, посадивши обох дітей Дженні на коліна, потім дорослі поміняються місцями: Дженні поведе машину, а діти повернуться на заднє сидіння.
Далі їхали спокійно, без будь-яких пригод, і десь опівдні в’їхали до Нантвіча.
— Висадіть мене де-небудь,— сказав Роджер.
— Але, Роджере... Що ж ви робитимете?
— Ви тільки скажіть, о котрій годині й на якому розі мені бути, і займайтеся своїми справами. А я багато чого можу робити. Пройдуся містом, познайомлюся з ним. Я люблю ці маленькі чешірські містечка, вони мені завжди подобались.
Вони домовились про зручне для Роджера місце, де він їх залишить і де вона потім його підбере о шостій годині. Потім Дженні зупинила машину, і Роджер вийшов.
— Нехай щастить,— сказав він.
О господи,— зітхнула вона.— Як воно все неприємно.
— І жодного просвітку? — спитав він, нахилившись до неї, бо ще не зачинив дверцята.
Єдиний просвіток — це ви,— відповіла вона.— Я вже починаю вірити вам. Але не хочу надто поспішати.
Роджер кивнув головою, показуючи, що він усе розуміє. Потім випростався й на прощання поплескав по даху машини, коли вона рушила з місця. І залишився сам-один. Сипав густий мокрий сніг. Треба було де-небудь сховатись. Подивившись навколо, він побачив на протилежному розі велику, повнісіньку людей і яскраво освітлену пивну і раптом зрозумів, що найпотрібніше йому зараз — випити.
Цікавою була прогулянка по місту? — спитала Дженні.
— Я сидів у пивній, поки мене не витурили. Після цього в мене залишилось ще три години. На той час уже перестало хурделити, і я поблукав вулицями, дихаючи на повні груди, поки алкоголь трохи видихався.
— Схоже, що ви гарно провели день.
— Дуже гарно. А ви?
— О, і я впоралась.
Вони їхали в темряві по головному шосе. Вмостившись поряд з Дженні, яка сиділа за кермом, Роджер, зручно поклавши ногу на ногу і пристебнувшись ременем безпеки, дивився на шосе, що стелилося під колеса, й майже фізично відчував, як могутня сила обставин спрямовує плин його думок в нове річище. Дорогою до Нантвіча, коли безперервно торохтіли діти й на даху машини лежав їхній багаж, а сам він наближався до батьківської домівки Дженні, здавалося природним, що він думає передусім про її долю. Але тепер, коли вони вже поверталися дорогою до Карвеная, його свідомість починала настроюватись на приймання сигналів, що стали звичними для нього протягом останніх трьох місяців. Для нього було природним думати й говорити про Герета, Діка Шарпа, місіс Опору Джонс, про Айво й Гіто. Та поки що все те лишалося невідомим для Дженні. Проте інший бік його життя був уже для неї відкритий. Вона, скажімо, знала Медога і, проживши в цих місцях не один рік, навчилась інстинктивно розуміти звичаї і людей, серед яких він блукав минулої осені, як дитина із зав’язаними очима. Вона, до речі, відразу розгадала б Райанон. А то й Маріо. І місіс Кледвін Джонс. І тих обох жінок, які відмовилися дати свої свідчення.
— Зараз я говоритиму,— сказав він,— довго й безугавно.
— Сподіваюсь, про себе самого,— відповіла вона, дивлячись крізь окуляри в темній оправі вперед, на шосе, що лягало під колеса машини.
— Так, про себе й про те, що відбулося, відколи я приїхав сюди минулої осені. Моє життя переплелося з життям людей, які за звичайних обставин залишились би мені далекими. Все, що я тут спізнав, виявилось навдивовижу повчальним, а іноді було й трохи болісне. З головними персонажами ви зустрінетесь у найближчі кілька днів, а з деякими — за кілька годин, тож я й розповім вам зараз, хто вони такі.
Роджер розповідав, а вона слухала. Він відчував безмежну полегкість і задоволення. В словах і фразах було стільки цілющої сили, вони так допомагали перевірити власні вчинки! Роджер захопився, йому було радісно, і в його устах те, що він говорив, перетворювалося на справжню повість, якій він надавав чіткої форми, виводячи один по одному головних героїв, детально змальовуючи їх і змушуючи жити. Розповідаючи, він ніби роздвоювався, і другий Роджер, стоячи поряд з першим, оцінював дії останнього. Слова дивним чином віддаляли недавні події, від чого ті набирали зручної для роздумів і розмірковувань форми. Яким суворим і грубим повинно видаватись тваринам їх позбавлене мови існування — адже життєвий досвід вони мусять засвоювати негайно, в міру його надходження.
Роджер говорив, поки не пояснив, як йому здавалось, геть усе. Коли він замовк, Дженні вже вела автомобіль по мосту перед в’їздом до Лланголена, і він, підводячи під своєю розповіддю риску, сказав:
— Нам час помінятись. Я знаю тут непогану пивну. Вип’ємо віскі, і далі за кермо сяду я.
Після невеликої зупинки й чарки віскі, що теплом розлилося по тілу, Роджер відчув себе спокійніше й впевненіше. Його руки зручно лежали на кермі, маленький автомобіль радів легкому вантажу, а дорога була знайома й майже безлюдна цього холодного, сльотавого вечора. Тепер його й Дженні поєднано життєвою ситуацією, вона для них така ж спільна, як металева коробка автомобіля. Темрява навколо, гострі промені фар, що мчали попереду, обмацуючи дорогу, гаряче повітря, що струмувало звідкись, огортаючи кісточки ніг, свідомість того, що частину проблем на якийсь час відкладено, тоді як інші буде сміливо розв’язано,— все це сприяло рівному, піднесеному настроєві Роджера, викликало в нього почуття власної значущості, впевненості в тому, що вони роблять вкрай необхідне й важливе.
Як не дивно, характер його взаємин з Дженні, їх подальший розвиток і поглиблення, проблема майбутнього цих взаємин чи просто відсутність такого майбутнього не дуже хвилювали зараз думки Роджера. Досить було й того, що останні кілька годин вони вкупі й діють разом.
— Нам треба заскочити до Герета,— сказав він,— І ми зробимо це зараз, а потім уже поїдемо до мене.
— Гаразд,— охоче погодилась Дженні.
Роджер вів машину і неабияк втішався власного вправністю й почуттям цілеспрямованості, пролітаючи повороти, перемикаючи швидкості й гальмуючи з точністю бездоганно вивіреного автомата. Він міг усе, зараз він був Король Роджер. І тільки одного разу, коли червоне око світлофора зупинило їх на безлюдному перехресті якогось невідомого містечка, його завзяття на мить пригасло: вдивляючись у блідий напівморок тьмяно освітленої вулиці, він раптом відчув, що дійшов такої межі втоми, коли вона вже й не сприймається як утома, що його стан ейфорії тримається на неймовірному напруженні, в якому він безперервно перебуває з самісінького ранку, а десь усередині ще кубляться і страх, і розпач, і ті двоє — мовчазні, схожі на пацюків, молодики, і занесений для удару гайковий ключ. Квадратні кулачиська Йорверта, схожі на цеглини,— ось що порятувало його в скруті, але напруження не минулося, і зараз він готовий був зламатися. Га ось червоне світло змінилося жовтим, потім зеленим, і Роджер рвонув машину з місця. Його руки без зусиль лежали на кермі, Дженні сиділа поряд, він ще може вести машину, а коли так, то й поведе.