За п’ять миль від Карвеная він звернув з траси на вузьку дорогу, що кривуляла через темні гори. Це трохи скорочувало шлях і додавало йому поваги у власних очах: адже він знає околиці міста краще, ніж Дженні.
Цією дорогою вони спустилися просто в Лланкрвіс.
— Тепер ми поїдемо до Герета? — спитала Дженні.
— Спочатку заскочимо до каплиці,— відповів Роджер,— треба глянути, чи не погасло в грубці.— Він хотів сказати «додому», але слово «каплиця» якось легше трапило на язик. Це ще не дім у повному розумінні — день чи два тому, була домівкою, але тепер це слово набувало іншого, глибшого змісту, бо ж каплиця мала стати домівкою для них обох.
Дженні залишилась у машині з невимкнутими мотором і обігрівачем, а він квапливо пройшов до каплиці й дав лад грубці. Вогонь у ній мало не згас. Роджер підсипав трохи «горішків», вкинув три паркетини. Тепер у ній добре горітиме не менше години.
— А зараз,— сказав він, повернувшись і сідаючи за кермо,— до Герета.— Була майже десята година — доводилось поспішати.
Вони проїхали селищем, за останнім будинком подолали стрімкий підйом і там, де кінчалася щебениста дорога, зупинились. Роджер вимкнув мотор, і у вухах у них аж задзвеніло від гірської тиші.
— Де ж його будинок? — спитала Дженні, відчиняючи дверцята.
— Треба трохи пройти пішки,— сказав він.
Вони замкнули машину й пішли нерівною стежкою. Біля Геретової садиби Роджер помітив обриси чогось темного ще темнішу непорушну пляму на тлі нічної темряви. То була якась автомашина, і на мить Роджеру здалося, що він її упізнав. Але затримувати на цьому увагу йому було ніколи: він мав зробити найголовніше — з’єднати дві важливі частини свого життя, що досі існували окремо.
Пропускаючи Дженні у хвіртку, він сказав:
— Ото його будинок. Біля підніжжя великого відвалу.
— Що ж, Герет удома,— промовила вона діловито й сухо.— У вікнах світиться.
Роджер зрозумів, що вона силкується приховати своє нервове напруження, й на мить, мов захищаючи, обійняв її за плечі.
— А вони мене приймуть? — стиха спитала вона.
Щоб підбадьорити Дженні, додати їй упевненості, Роджер вирішив говорити з нею в її ж манері: відверто.
— Вони приймуть вас так само, як прийняли мене. Дуже приязно чи ні — цього я не можу вам сказати. В усякому разі, з сіллю й перцем вони вас не з’їдять:
— Хай-но спробують, побачать, яка я гірка на смак,— сказала вона,— Гірка, кисла й брудна від усієї тієї гидоти, що за останні тижні зібралася на душі.
Він залишив це без відповіді. Вони підійшли до дверей, Роджер постукав, і його стукіт пролунав у тиші наче постріл.
Герет відчинив двері. Він був без піджака, забинтована рука висіла в пов’язці, а з-за його спини спокусливо війнуло теплом і світлом. Пов’язка робила праву руку Герета величезною, як в опудала.
— Я радий, що ви прийшли, Роджере,— сказав він.— Ви врятували декого від мороки розшукувати вас.
— Тут зі мною моя приятелька,— сказав Роджер.
Герет відступив убік.
— Прошу, заходьте.
Роджер і Дженні ввійшли. Мати сиділа на своєму звичному місці. Поряд з нею на дерев’яному стільці, принесеному з кухні, вмостився Айво, свою плетену вовняну шапочку він запхнув до кишені. В старому потертому кріслі, де звичайно сидів Герет, ворухнулась кремезна постать Гіто, коли він глянув на гостей.
— Це Роджер Фернівел, мамо,— сказав Герет.— І з ним молода дама.
Всі погляди звернулись на Дженні, навіть стара очікувально повернула обличчя в її бік. Дженні через усю кімнату статечно підійшла до матері, нахилилась і взяла її руку.
— Мене звуть Дженні Грейфілд,— сказала вона,— Дуже рада познайомитися з вами, місіс Джонс.
У Роджера збурились усі почуття, коли він почув, що Дженні назвала прізвище, яке, очевидно, було її дівочим, а не прізвище чоловіка — Твайфорд. Він раптом ніби навіч побачив усю глибину її зречення, її відмови належати Джералду чи його оточенню.
— Ласкаво просимо,— сказала стара.— Далеченько вам довелось іти сюди до нас у гори, а вже ж пізно й ніч холодна.
— Байдуже,— безтурботно мовила Дженні.— Я ж з Роджером, а він не дасть мене скривдити.
На мить усі троє чоловіків глянули на Роджера. Він відчував себе псом, який з кісткою в зубах проходить повз трьох інших псів. Потім опустилась залізна завіса добропорядної поведінки, і обличчя знову зробилися байдужими.
Найдужче загорілися очі в Айво. І Роджер тільки тепер збагнув, що нервовий, непосидючий Айво дуже ласий до жінок.
Ця думка промайнула у Роджера в голові й осіла десь у глибині свідомості. Події розгорталися надто швидко й не залишали часу для розмірковувань.
— Це добре, що ви вдома, Герете,— сказав Роджер.— Я боявся, що вас затримають у лікарні.
— Я і так там залежався,— відповів Герет.— Мені наклали цю штуковину,— він глянув на гіпс,— як тільки я туди попав, а решту часу довелося просто чекати. Не давали штанів і не випускали, аж поки не прийшов лікар, а він прийшов тільки сьогодні об одинадцятій. Отож я й промарудився там понад дванадцять годин.
— Я радий, що про вас добре подбали.
Герет криво всміхнувся.
— Якби вчора ввечері хто-небудь у слушну мить гукнув мені: «Озирнися!», ми б іще подивилися, про кого дбали б у лікарні.
— А тим часом,— задумливо мовив Роджер,— їх настигла відплата. Але вони, якщо все добре зважити, ще випереджають нас,— Кажучи це, він обережно доторкнувся до своїх пом’ятих ребер.
— Випереджають? — різко й вимогливо перепитав Айво.
— Бо ж автобус стоятиме в гаражі, поки Герет не зможе знову сісти за кермо. А скільки це триватиме?
— Тижнів чотири, не менше,— мовив Герет. Його очі майже зникли в очних западинах, обличчя напружилось і стало схожим на маску.
— Отож-бо.
— Чому ви й ваша дама не сідаєте? — спитав Айво. Він поводився рішуче і владно, з чого було видно, що він головує на цих вечірніх зборах.— Ми теж не марнували часу і маємо кілька задумок, з якими вам, мабуть, цікаво буде познайомитись.
— Авжеж, цікаво,— сухо відповів Роджер.
— Ми зустріли Йорверта,— сказав Гіто.— Вам пощастило. А тепер, можливо, пощастить і нам. Життя піде по іншому.
— Було б непогано,— сказав Роджер, думаючи про Дженні.
— У нас тут відбулася військова рада,— вів далі Гіто. Він говорив спокійно, тихо, мало не вибачливо, щоб, мабуть, пом’якшити різкість Айво. Сидіти при Дженні йому, очевидно, було незручно, тому він зсунувся на краєчок стільця. Але бути галантним до кінця і встати йому заважала сором’язливість. Виблискуючи великим лисим черепом, він повертав своє широке обличчя то до Роджера, то до Дженні, немов просив у них підтримки.
— І пива більше немає,— сказав Герет, шукаючи навпомацки за стільцями,— Ми вже збиралися розходитись, то й, зрозуміло, все випили.
— Не турбуйтеся,— сказав Роджер. Він і Дженні так-сяк присіли, де довелось, і тепер він хотів лише одного — почути новини.— Я виїжджав на цілий день. Як тут розгортались події?
— Ми обговорили становище,— твердо заявив Айво,— і виробили план дій. Найголовніше, що справа повернулась вигідно для нас, я правду кажу? Коли Дік Шарп підіслав своїх найманців зіпсувати автобус, які до всього ще й напали на вас,— а це, безперечно, ті ж самі негідники, яких він нацькував учора на Герета,— що ж, коли Дік Шарп учинив таке, він переступив межу. Якщо ми зможемо спіймати його на шкоді, поки він не сховав кінці, він наш.
— У нас в руках,— додав Гіто своїм високим сиплим голосом. І знову Роджер мимохіть відзначив, як і багато разів раніше, що в цього широкогрудого здорованя голос писклявий, тоді як у другого, маленького, нервового й моторного, голос гучний і його навіть не треба підвищувати, бо він і так лунає на всю кімнату.