— Ви, я і Герет,— сказав Роджер.— А Гіто? Він де буде?
— Де буде Гіто,— відповів Айво, — це вже заключна, друга дія нашого маленького сюрпризу для водія автобуса. Мабуть, буде краще, якщо я вам більше нічого не казатиму.
— А чому так буде краще? — навпростець спитала Дженні.
— Та тому,— незворушно відповів Айво,— що сюрпризи найприємніші тоді, коли це справжні сюрпризи. А ви з Роджером, якщо на восьму годину встигнете встати, одягнутись і попоїсти, заслуговуєте на приємний сюрприз.
Роджер був згоден залишити останнє слово за Айво, дати йому можливість узгодити всі їхні дії. Адже Айво вклав у цей свій задум так багато душевних сил, тоді як він, Роджер, думав про зовсім інше.
— Гаразд,—сказав він,—якщо треба братись до діла рано-вранці, то час би подумати й про відпочинок.
Важкий, огрядний Гіто підвівся з крісла, зірвався на ноги й Айво.
Герет, який доти мовчав, відчув, здавалося, що треба якось показати себе господарем, перш ніж усі підуть.
— Зачекайте, випийте по чашці гарячого чаю,— сказав він і поквапився на своїх коротких ногах до кухні.— Чайник ще гарячий. Закипить за хвилину.
Роджер і Дженні почали шукати якихось відмовок, але Герет майже нагримав на них:
— Зараз не така погода, щоб іти на порожній шлунок!
А мати лагідніше додала:
— Підійдіть, посидьте біля мене, голубонько. Сюди, ближче до вогню, погомоніть зі мною трохи.
— Залюбки,— охоче відгукнулась Дженні. Вона підійшла до матері, сіла на низенький ослінчик, і в них одразу ж зав’язалася жвава, хоч і безладна розмова, з якої Роджер вирізняв лише двоє жіночих голосів, притишених і довірливих,— дві жінки відгородилися своїм маленьким світом від незграбного чоловічого вторгнення.
Герет, точно додержавши слова, майже відразу повернувся з кухні з чашками міцного чаю. Він саме розносив їх, коли стара підвела обличчя вгору й вигукнула по-валлійському:
«Герете, пахне фіалками!»
«Ти не помиляєшся?» — спитав він, зупиняючись.
«Щоб мені не зійти з цього місця»,— сказала мати.
«Що вона має на увазі? — спитав Роджер.— Які фіалки?»
Відповів йому Гіто:
«Дехто з старих людей, ті, що живуть за давніми звичаями,— сказав він,— здатні почути в повітрі запах снігу. Він для них пахне фіалками».
«А я таки відчиняв ненадовго задні двері»,— промовив Герет.
Всі від хвилювання перейшли на валлійську мову, тільки Айво, й на мить не втративши витримки і не спускаючи з ока Дженні, й далі говорив своєю англійською, тією англійською, в якій, як сказав Медог, навіть і натяку не було на країну валлійців:
— Якщо почнеться великий снігопад, міс Грейфілд, автобус сюди нагору не проїде. За таких обставин виконання нашого задуму доведеться раз у раз відкладати. Аж поки настане день, коли той автобус з’явиться тут.
— Розумію,— сказала Дженні.
Герет тим часом швидко підійшов до вхідних дверей і визирнув надвір.
«Уже падають перші сніжинки»,— сказав він.
Роджер з-за його плеча дивився в темряву. Темна трава починала сіріти.
«А чи великий буде сніг?» — спитав він.
«Якщо мати почула запах фіалок, то великий»,— сказав Герет. І зачинив двері.— На вашому місці, міс, я випив би цей чай,— звернувся він до Дженні.— Вам треба йти. Бо тут, у горах, через сніг ви можете потрапити в пастку. Так-так,— наполегливо додав він, помітивши її недовірливу напівусмішку,—навіть до Роджерової каплиці не доберетесь.
— Роджерова каплиця,— повторила Дженні.— То непогана пастка.
І раптом усі засміялись полегшено й доброзичливо, бо про головне вже було домовлено.
— Що ж,— сказав Айво,— це, зрештою, правильно, що Роджер мешкає в каплиці. Йому вона потрібніша, ніж будь-кому іншому.
— Зачекайте, ви ще почуєте мої проповіді,— відгукнувся Роджер.— Запрошую вас послухати, як я казатиму з амвона, тільки-но ми здихаємось Діка Шарпа.
Перекидаючись жартами, вони одягли пальта, побажали Герету й матері доброї ночі і вийшли в ніч, наповнену хмарами снігу.
— Оце так мете,— сказав Айво.— Снігова буря в горах. Краще рушайте, Роджере, поки не пізно.
Роджер, Роджер... Ніколи раніше вони не повторювали його ім’я так часто. А до цього вечора вони, здавалося, соромились вимовляти його, ніби не допускаючи Роджера до себе, щоб не бути з ним привітним, не виявити до нього прихильності.
— Ну що ж, Айво,— сказав Роджер,— Побачимося завтра за десять хвилин до восьмої, якщо машина пройде.
— То вже як вийде,— відповів Айво, зникаючи в сніговій круговерті.— Але першого ж ранку, як з’явиться така можливість, я буду у вас.
Айво й Гіто махнули Роджерові рукою, і їх не стало видно. Останнє, що запам’ятав Роджер,— це їхні білі плечі й те, як вони ковзались на досить уже товстому килимі снігу.
— Ходімо,— сказав він до Дженні. Вони зачинили за собою хвіртку, спустились униз стежкою, що ледве вгадувалась під ногами, і розшукали свою малолітражку, що терпляче чекала на них під шапкою снігу.
— О господи,— раптом мовила Дженні,— Після такого дня та ще застряти на цій горі — я просто вмерла б, вмерла б з туги за теплом, затишком і постіллю.
— Ви тут не застрянете,— відповів Роджер.— І не вмрете. Ви житимете.
Вона відімкнула дверцята машини й простягнула йому ключі. Все було зрозуміло без слів: вести машину мав він. Дженні звіряла йому себе.
Роджер завів мотор, ввімкнув передачу й обережно відпустив зчеплення. Маленькі товсті колеса зразу ж закрутились і почали пробуксовувати.
— На цій машині, мабуть, далеко не заїдеш,— сказала Дженні.
— Нічого, нехай везе скільки може.
Весь світ ніби запнуло чимось білим і вологим. Сніг сипав так густо, що подеколи було майже неможливо розрізнити, де вкрита м’якою пухнастою білою габою земля, а де небо, повне великих лапатих сніжинок.
— Он їдуть ваші друзі,— сказала Дженні. Ліворуч від них з увімкненими фарами й ревучи мотором спускався вниз іншою розвилиною схожий на привид ваговоз.
— Сподіваюсь, вони добудуться куди треба,— коротко відповів Роджер, зосереджуючи всю увагу на малолітражці, котра гребла сніг і мовби пливла. Скидалось більше на те,
що Роджер правує човном, а не веде автомобіль. Вони просувались уперед важко, наче в рідині, і машина слухалась керма повільно й неохоче.
— А тут є глибокі кювети? — спитала Дженні, вдивляючись у білу круговерть.
— Думаю, немає. Інакше ми вже давно вскочили б в один з них.
Кілька разів їхнє плавання мало не кінчалося остаточною зупинкою, але врешті десь збоку вималювались розпливчасті обриси каплиці, і Роджер з’їхав на узбіччя.
— Нехай стоїть, тут з нею нічого не станеться,— сказав він.— В усякому разі, машини цією дорогою не ходитимуть, поки не розпогодиться.
Вони вийшли. Злива сніжинок, падаючи на землю, приглушала всі звуки, тому дверцята з обох боків машини зачинилися майже нечутно. А за хвилину Роджер і Дженні стояли вже перед дверима каплиці, і він намацував у кишені ключ.
— Знайшов. Заходьте.
Вона слухняно ступила через поріг. Тепер вона належала йому, надійно схована в його притулку. Але Роджер ще просто не міг відчути цього по-справжньому: надто багато відбулося подій, надто багато чекало їх попереду. Поки що все — тільки інтерлюдія, всього-на-всього інтерлюдія.
— Зачекайте,— він увімкнув світло.— А тепер влаштовуйтесь. А я розтоплю в грубці.
Роджер був радий взятися за цю буденну справу. Вигрібши золу й засипавши вугілля, він задоволено випростався.
— Нехай розгориться,— він зачинив дверцята й відкрив піддувало,— За п’ять хвилин аж загуде.
— Я знаю. В моєї матері така сама грубка.
— А зараз,— спитав він, розстібаючи куртку,— будемо пити чай?
Вона заперечливо похитала головою: