— Досить і того, що я вже випила, та й час пізній. Я не зможу заснути...
Вона раптом замовкла. На якусь мить вираз її обличчя зробився розгубленим, сором’язливим, та одразу ж обоє вони весело розсміялися. І з однієї й тієї ж причини: останнє зауваження, що мимоволі вихопилося у неї, надзвичайно точно відбило її внутрішній стан. Готуючись уперше лягти в ліжко з чоловіком, який міг — поки що тільки міг — змінити її подальшу долю, вона передовсім думала про те, щоб виспатись. Адже вони так далеко сьогодні їздили, так багато передумали й сказали, стільки побачили, почули й пережили, що вона зовсім забула про любощі. Вірніше, зараз любов означала для неї головним чином можливість бути разом, допомагати, втішати одне одного. Любощі — це було з якихось інших сфер.
Я радий, що у вас такий настрій,— сказав Роджер.
— Який?
— Неемоційний. Звичайнісінький. Ця ніч для вас нічим не відрізняється від усіх інших, що завершують довгий важкий день і обіцяють сон. Я радий, бо і в мене такий настрій.
Їй вчулася іронія в його тоні.
— Ви вже мені пробачте,— сказала вона.
— Та годі вам.
Вона присіла на тахту фрейлейн і подивилась на нього крізь скельця своїх окулярів.
— Я так стомилася, Роджере. Вже й стояти не можу.
— Нащо ж стояти,— відповів він.— Якщо хочете лягти —
лягайте.
— Ви розчаровані?
На якусь мить Роджер з жахом подумав, що вона збирається попросити його провести ніч у кріслі або на підлозі й не хоче пустити його до себе в ліжко. Переляк, певно, відбився в нього на обличчі, бо вона раптом засміялася, закинувши голову.
«Які в неї чудові зуби»,— подумав він.
Усе ще сміючись, Дженні підвелась і підійшла до нього.
— Ну й вигляд! — вигукнула вона між двома короткими нападами сміху.— Якби я запропонувала вам переночувати надворі в снігу, то й тоді, мабуть... Глянули б ви на себе, така кисла міна!
Він теж засміявся. Вона довірливо обняла його, сплівши пальці в нього на попереці.
— Це ваша домівка, Роджере,— сказала вона просто.— Маленький затишний притулок, що ви його собі знайшли серед цих холодних гір. І в ньому,— а можливо, і в своєму житті,— ви даєте місце жінці, яка може стати для вас хтозна-якою морокою...
— Помиляєтесь.
— Ні, не помиляюсь,— лагідно заперечила вона.— Жінка з тягарем прожитого життя за плечима, з тягарем минулого, яке вона має тягти за собою скрізь. Діти, розлучення, неприємності, проблеми — ні, вам було б краще знайти молоду дівчину, яка ще не має своєї, так би мовити, історії, нічого, що гнітило б її до землі.
— А я люблю історію,— відказав Роджер,— бо я професійний вчений.
Надворі безнастанно, безлико падав сніг, засипаючи їхні сліди, відгороджуючи від усього світу.
— Розумієте, я кажу це,— вона пригорнулася до нього,— а сама нічого подібного не відчуваю. Мого минулого тут немає, та й вашого теж. З нами зараз немає нічого — тільки оця мить, сніг, ваша чудова гаряча грубка і ваше ліжко.
— Так,— погодився він.— Моя грубка і моє ліжко.
Він нахилився, відчинив дверцята, і з грубки на них війнуло малиновим теплом.
— Як чудово! — Вона, наче дитина, заплескала в долоні й так само просто, як дитина, почала розстібати плаття.— Я так стомилася, Роджере,— Вона позіхнула,— Ви в ліжку дуже гарячий?
— Як вогонь. Ні одній мандрівниці, що збилася з шляху, не дав я замерзнути.
Дженні дістала з сумки нічну сорочку.
— Годилося б почистити зуби, але я так стомилася, що й цього не можу. Тільки оце надіну, та й годі.— Вона струснула сорочкою.— Лягайте, Роджере.
— Зараз,— сказав він.
— А де ваша піжама?
— Отам,— кивнув він у бік тахти,— але вона мені не потрібна.
Він підійшов до вимикача й погасив світло. Тепер їх освітлювало лише рожеве мерехтіння, що струмувало від грубки, роблячи всі обриси м’якими й природними, а тіні — оксамитовими.
— Лягайте вже,— лагідно повторила вона.
Він роздягнувся і шмигнув між прохолодні фланелеві простирадла.
— Бачите,— сказав він,—який я слухняний.
Вона спокійно роздягнулась, мить повагалась, чи надягати нічну сорочку, потім відкинула її і, гола, лягла поряд з ним. Обоє довго мовчали.
— Це ти? — нарешті прошепотіла вона.
— Це я.
— Це ти — зі мною?
— Це я.
Вони знову замовкли.
— Це наче вперше,— сказала вона.
— А це і є вперше.
Її груди виявились важчими, ніж він уявляв. Вони явно не відповідали її тендітному тілу. Його побиті ребра заболіли, коли вона притислася до нього, але він на це не зважав,
— Роджере!
— Що, люба?
— А тепер, коли ти взнав мене, я тобі подобаюсь?
Він відповів, але не словами.
її дихання почастішало.
— Що мені зробити, щоб тобі було хороше?
— Ти це робиш.
За вікнами сніжинки творили свій таємничий танок, і умиротворений дух Джеффрі, віддаляючись геть, не залишив на білій шкірі гірського схилу жодного сліду.
На ранок надворі лежали молочно-білі кучугури наметеного снігу, він заповнив усі западини, згладив нерівну поверхню валунів, засипав огорожі. Роджер підійшов до вікна, подивився на краєвид, що відкрився йому, і аж здригнувся від утіхи.
— Маємо день гарного відпочинку,— сказав він, повернувши голову й позираючи через плече на м'які обриси тіла Дженні, що вгадувалося під ковдрою.
— Що ти сказав? — спитала вона, повернувшись до ранкового світла. її очі, не захищені окулярами, повільно оглядали приміщення, наче вона поступово усвідомлювала, де перебуває.
Він повернувся назад, шмигнув у ліжко поряд з нею й натяг ковдру їй на обличчя.
— Я сказав, що маємо день гарного відпочинку. Насипало стільки снігу, що тепер ніяка машина не пройде. Ми лишаємося тут.
І вони лишилися.
Сніг відокремив їх від усього світу, не тільки порушивши з ним нормальний контакт, а й зробив цей світ,— коли вони дивились на нього крізь вікна,— новим, незнайомим і чарівним. І того дня, і наступного вони наче відірвались від реальності, принаймні від тієї реальності, що не стосувалася їх особисто. Каплиця була островом на непозначеному на карті морі білини, що лежало за межами повсякденності і знищувало всі орієнтири, дороги, перепони й обов’язки, Роджер чекав, що Дженні до знемоги говоритиме про те, що їй болить, і приготувався слухати її, перейматися усіма її переживаннями, допомогти їй ще раз пережити їх і в такий спосіб відігнати минуле — хай вона насправді відчує, що прибилася до іншого берега. Проте Дженні й словом не прохопилася про свої турботи. Дві доби вони були зайняті одне одним, взаємним пізнанням душі й тіла та ще маленькими домашніми клопотами за надзвичайних обставин. Вони мали досить палива, і хоч деякі продукти кінчилися майже одразу (хліба в них не було з самісінького початку, а цукру вистачило лише на день), всього іншого поки що не бракувало, тож увечері наступного дня вони ще могли влаштувати собі розкішну, хоча, можливо, й дещо химерну вечерю: на перше — сардини, картопляне пюре й консервовані боби, на друге — кукурудзяні пластівці й різані консервовані банани, а на завершення по чашці чорної кави.
Сніг чистим накрохмаленим укривалом лежав на схилах гір, і вони неймовірно щасливі лягли в ліжко. Але поміж себе вирішили покласти край своєму відлюдництву: наступного ранку через брак майже всього найнеобхіднішого вони мали здійснити подорож до сільських крамниць.
Коли вони прокинулись (досить пізно), встали (ще пізніше) і коли нарешті поснідали жалюгідними залишками, що їх вдалось нашкребти, Роджер заходився шукати свої найміцніші черевики й водонепроникний плащ.
— Хочеш піти зі мною? — спитав він.
— Ні, дякую. Мій одяг не годиться для такої погоди. Промокне, а потім цілий день доведеться сушити. Та й хочеться як слід тут прибрати, поки тебе не буде.
— Почекай, поки я повернуся,— мовив він, зашнуровуючи черевики,— Ми все зробимо разом.
— Ні в якому разі. Мені хочеться відчувати себе твоєю дружиною. Я працюватиму на тебе, як рабиня. Та й не треба, щоб ти дивився, як я прибиратиму. Не хочу, щоб ти мені допомагав і не хочу, щоб ти сидів, наче турецький паша й спостерігав, як я тяжко працюю. Отож іди. І не поспішай повертатись.