«Я скажу йому».
«Візьміть з собою дівчину, неодмінно».
«Має вийти».
Коли Герет вийшов з будки — її скляні двері кілька разів рвучко хитнулись туди й назад,— Роджер чи не вперше побачив на його обличчі бурхливу радість.
«Хлопці готові,— сказав він.— Завтра за чверть до восьмої».
«А я і Дженні?» — обережно спитав Роджер.
«По вас заїде Айво. На ваговозі. Як і домовилися».
«А раптом його машина не проб’ється до каплиці?»
«Проб’ється. Гіто знає хлопця, який працює на снігоочиснику. Він подбає, щоб той розчистив дорогу аж туди».
Сказавши це, Герет повільно, задоволено посміхнувся.
«Ну що ж,— промовив Роджер.— Нехай нам щастить».
«Амінь»,— сказав Герет. Він повернувся до Роджера спиною й пішов назад, додому.
«Будьте готові завтра вранці,— гукнув він уже здаля,— а решту зроблять хлопці».
Роджер пробурчав щось на знак згоди й подався до крамниці. Йому нетерпеливилось зробити покупки й повернутись додому. В нього раптом з’явилось відчуття, ніби він страшенно давно не бачив Дженні.
Наступного ранку сварливо й на повну потужність задзеленчав Роджерів будильник, що, як і його господар, на протязі кількох днів відпочивав, а тепер повернувся до виконання своїх обов’язків, і вже о сьомій годині Роджер снував по каплиці, ворушив кочергою в грубці, заварював міцний чай. Дженні, розніжена в м’якому ліжку, блимала очима, наче сова, але, випивши чашку аж чорного чаю, досить охоче встала й почала одягатись у малинових відсвітах грубки.
— Тобі не завадило б щось з’їсти,— завбачливо порадив Роджер.
Вона взяла в нього з рук скибку намазаного маслом хліба й заходилася жувати.
— Що я маю робити?
— Бути підсадною качкою.
— Що ж, мені не вперше.
Вони вдяглись і були готові йти. Минуло ще кілька хвилин.
— Надворі темно, хоч в око стрель,— невдоволено промовила Дженні.— Ти певен, що вже ранок?
— І мій годинник, і будильник показують однаково: за чверть восьма.
— Мабуть, ваговоз не може сюди пройти.
І відразу ж почулося завивання мотора старенького «доджа», що поступово переходило в рівне гудіння. З темряви долинув голос Айво:
_ — Роджере, ми тут!
— Ходімо,— сказав він до Дженні.— Настав час. Будемо нарешті діяти.
— Ти давно чекав цієї хвилини, правда? — спитала Дженні, коли вони рушили до дверей.
— Так,— сказав він,— давно.— І вимкнув світло.
Надворі перше вранішнє світло вже розповзлося по білих
схилах. В кабіні ваговоза сидів один Гіто, а в кузові виглядали з-за високого дерев’яного борту Айво з Геретом. Айво, глибоко насунувши плетену вовняну шапочку, кутався в кожух, на Гереті була шкіряна куртка, голову він обмотав шарфом, щоб не мерзли вуха. Сідайте в кабіну,— сказав Айво, показуючи рукою вперед.
Роджер і Дженні послухались його. Гіто, навіть не спробувавши перекричати гудіння мотора, привітав їх кивком голови й зразу ж дав задній хід. Снігоочисник розчистив дорогу рівно на стільки, щоб можна було проїхати, але розвернутись не вистачало місця. Дивлячись у дзеркало заднього виду, часом попереджуваний різкими вигуками Айво або Герета, Гіто обережно провів громіздкий ваговоз назад путівцем на триста-чотириста ярдів. Там, біля в’їзду до чиєїсь садиби, дорогу було розчищено як слід, і Гіто обережно розвернув машину в потрібному напрямку.
Далі вони поїхали швидше по вкоченому снігу з уже вибитими коліями, прямуючи до центру Лланкрвіса. Роджер і Дженні, притиснуті одне до одного, трималися за руки й дивились на знайомий краєвид при незвично різкому вранішньому світлі і з незвичної досі висоти. Гіто, який зосереджено і спокійно вів величезний ваговоз між двох білих валів, був відділений від Дженні і Роджера металевою коробкою передач. Вони проїхали повз Геретів гараж, де у вимушеній бездіяльності стояв жовтий автобус, повернули вниз на перехресті в центрі селища, проминули будинок місіс Опори Джоне — уже майже розвиднилось, і добре видно було його двері — і зелені, й коричневі,— залишили позаду останні будинки, розкидані на околиці Лланкрвіса, і Гіто, збавивши газ, почав обережно пригальмовувати й нарешті зупинився біля в’їзду в якийсь вузесенький провулок.
— Тут вам треба зійти,— сказав він Роджеру і Дженні.
— Гаразд.
Вони відчинили дверцята над величезним переднім колесом і зіскочили на землю. Айво з Геретом уже встигли злізти вниз, відкинувши задній борт, і Герет закривав його.
— Все нормально, Гіто! — гукнув він.
Гіто плавно дав газ, і «додж» рушив униз дорогою в бік моря.
— А тепер,— командирським тоном сказав Айво,— ми чекатимемо тут.
Всі троє пішли за ним і стали під стіною будинку, де їх не було видно. Снігоочисник обминув цей провулок, але посеред нього пролягла стежка, вторована ногами мешканців селища й копитами їхньої худоби. До того ж біля стіни хтось розчистив лопатою невеликий майданчик чи то для пасажирів, чи то для бідонів з молоком.
— А що робити мені? — майже пошепки, по-змовницькому спитала Дженні.— Стояти так, щоб мене було видно?
— Поки що ні,— відповів Герет.— Нехай спочатку проїде нагору. Краще, щоб зараз він нічого не помітив.
Вони стояли близько одне до одного, притулившись спинами до засніженої стіни. Так минуло кілька хвилин, і раптом Роджер напружився:
— Ніби чую.
Всі прислухались. Знизу долинув звук автобусного мотора.
— Іде нагору,— сказав Герет, ледь стримуючи збудження,—Забере там кількох пасажирів, розвернеться й піде назад.
Вони стояли досить далеко від дороги, за наметеною вітром височенною кучугурою, що закривала їх. Коли автобус прогуркотів повз них, Айво швидко висунув голову й зразу ж знову сховався.
— Це він, точно,— сказав Айво.
— А хто за кермом? — спитав Герет.
— Не встиг роздивитись.
— Скоро дізнаємось,— зауважив Роджер. Він відчував, як його охоплює нестримне хвилювання. Нарешті починається справжнє життя!
Невдовзі — їм здалося, надто швидко, щоб автобус устиг підійнятись угору до центру Лланкрвіса й Повернутись назад,— вони почули: він повертається. І по них наче пробіг електричний струм — усі насторожились, рішучі й готові діяти.
— Ну, Дженні, давай,— сказав Роджер.
Дженні відокремилась від гурту й стала так, щоб її добре було видно. «Яка вона рішуча,— подумав Роджер,— Як природно зайняла серед нас своє місце, включившись у що вранішню пригоду». Він до смішного пишався Дженні — і не так тим, що вона робила, як самою її присутністю, тим, що вона бере в усьому цьому участь.
Шум автобуса вже добре було чути.
— Нагніться,— тихим, напруженим голосом застеріг Айво,— Якщо він щось запідозрить, то не зупиниться.
Гуркочучи мотором, автобус майже порівнявся з їхньою схованкою і саме пригальмовував, бо Дженні піднесла руку, їм видно було тільки хиткий прямокутник світла, за яким вгадувалась машина, схожа на якогось величезного звіра,— то був піратський корабель Діка Шарпа, його кубло на колесах, то був їхній ворог.
— Гайда,—уривчасто кинув Герет.
Зараз настав його час, він прийняв на себе команду. Роджер і Айво пропустили його вперед. Ноги Герета з несподіваною спритністю понесли його могутній бізоноподібий тулуб через п’ять ярдів снігу, що відділяли їх від автобуса, і ось він уже піднявся по сходинках і ввійшов у салон, за ним Айво, потім Роджер.
Райанон казала правду: за кермом сидів молодик із тхорячим обличчям, який досі часто їздив у ролі кондуктора. Плату за проїзд він, зрозуміло, зараз ні з кого не брав. Він не брав її й раніше, коли був кондуктором і носив формений кашкет з блискучим козирком. Тоді його обов’язки полягали, певно, лише в тому, щоб надавати моральну підтримку водієві. Тепер водій був далеко від джерела моральної підтримки. Завдяки кулакам Йорверта. Роджер мимоволі глянув у кінець салону — так, Йорверт був тут, на задньому сидінні. Його обличчя, як завжди, нічого не виражало, той ранок, мабуть, привидівся Роджеру вві сні. Та ні, Йорверт посміхається. Спостерігає за Геретом і посміхається.