Сержант окинув його довгим, пильним поглядом. Потім спитав:
— Ви співвласник?
— Так.
— Але ж ви не їхали на ваговозі?
— Ні.
— Ви їхали автобусом?
— Так.
— Вам треба було до міста,— повільно проказав сержант,— тому ви сіли в автобус. Так?
— Так.
Слід гадати,— сказав сержант,— ви теж забули свій сніданок.
Айво промовчав. Сержант знову кивнув на поліцейський автомобіль. Айво, Гіто і водій-тхір зайняли заднє сидіння. Обидва полісмени влаштувалися спереду, причому за кермо сів констебль. В морозяному повітрі одна по одній лунко клацнули автомобільні дверцята. Машина рушила вниз, до повороту дороги, і зникла з очей.
І зразу ж на гори опустилась первозданна тиша. Вкриті снігом укоси, лише де-не-де позначені слідами легких пташиних лапок, завмерли під блідим сонячним промінням, а бурий автобус, схожий на мертвого динозавра, незграбно ткнувся в кювет. Тільки старий «додж», що твердо вперся колесами в дорогу, хизуючись зім’ятим крилом і розбитою на друзки фарою, цими почесними рубцями, ще нагадував про недавнє зіткнення.
Герет підійшов до ваговоза.
— Гадаю, ця машина ще може бігати,— сказав він.
Залізши у високу кабіну, він заходився перемикати швидкості й смикати за ручки. За хвилину мотор завівся і рівно, трохи задихаючись, запрацював. Герет, дивлячись униз, широко посміхнувся Роджеру й Дженні.
— Лізьте сюди,— крикнув він, пересилюючи рокотання мотора,— Прикотимо до міста з шиком.
Роджер підсадив Дженні в кабіну, потім допоміг їй спуститись униз, коли Герет знаком показав, щоб посередині сів він, Роджер. А втім, Роджер не заперечував, бо йому було приємно підсаджувати тендітну Дженні й допомагати їй спускатись, підтримуючи її то за талію, то за руки. Коли вони нарешті вмостились, Герет міцно взявся лівою рукою за кермо, а загіпсовану й підвішену до шиї притиснув до живота.
— Ну, Роджере,— промовив він,— поведемо машину
вдвох.
— Перемикати швидкості? — спитав Роджер, дивлячись униз на короткий масивний важіль.
— Так. Усе інше я робитиму сам.
— А як з ручним гальмом?
— Правильно. Відпускайте.
Роджер відпустив ручне гальмо, і величезний ваговоз рушив уперед по сліпучо-білому снігу. Знову, вже вкотре на цьому гірському схилі, Роджер відчув, як вогник азарту пробіг по його жилах. А поряд сиділа Дженні й раділа,_ мов дитина.
— Першу швидкість,— скомандував Герет. він вижав зчеплення, і Роджер вправно ввімкнув передачу,— Добре. Тепер другу. р
Герет підказував, наче хірург: «Пінцет... тампон... затискачі». Роджеру так і кортіло захихотіти.
Обережно повертаючи кермо то в один, то в другий бік здорового рукою, Герет вивів ваговоз з провулка на дорогу. Тут Роджер знову взявся до своїх обов’язків, перемикаючи швидкості з третьої на другу, з другої на першу, тоді на нейтральну, потім знову на найвищу, щоб хвацько влетіти розчищеним шосе в Карвенай. Вони поставили «додж» під замковою стіною з шапкою снігу вгорі й пішли в кафе на площі, щоб почекати там Айво і Гіто.
— А їх довго триматимуть у поліції? — спитала Дженні.
— Гадаю, кілька хвилин, не більше,— сказав Роджер.— Візьмуть у них свідчення і відпустять.
— А що зроблять з тим водієм без прав і страховки?
— Дадуть двадцять чотири години, щоб він показав ці папери, а не покаже, то судитимуть.
Герет дмухав на гарячий чай і мовчав. Роджер зрозумів, що в його друга настає відчуження, що він поступово, дюйм за дюймом, заповзає в свою шкаралупу. Поки вони вели «додж» по дорозі з гори, узгоджуючи свої дії і разом спрямовуючи рух величезного залізного звіра, він відчував, що дуже близький Герету. А тепер Герет, заклопотаний своїм, усамітнився. Чи не тому, що вони тут утрьох? Може, якби вони сиділи за цим подряпаним пластмасовим столиком тільки вдвох, як не раз бувало раніше, він не замкнувся б у собі? Чи це напруженість ситуації, яку вони самі створили, спонукає його, як командира, до усамітнення?
Відповіді на ці запитання Роджер не мав. Можливо, Герет самоізолювався через присутність Дженні. Весь цей бік Роджерового життя, пов’язаний з жінками, завжди буде недосяжною для Герета сферою, навіть якби він побажав, щоб їхні життєві шляхи ніколи не розходились. І раптом, уперше за весь час перебування тут, Роджер замислився над інтимними проблемами Герета. Чи він зумів приборкати свій потяг до жінок? Загасити його інтенсивністю інших почуттів? Чи, може, десь у гірській ущелині існує невідома вона, до якої навідується Герет, коли місяць бажання світить йому вповні? Чи вся стримувана чоловіча сила ще при ньому і нуртує в його крові, наче підземне озеро, ладне одного чудового дня вивергнутися гарячим гейзером?
Дженні зверталася до нього із запитанням:
— А чи великий штраф стягують з тих, хто сідає за кермо автобуса без прав?
— Чималий. Але головне не в правах, а в страховці. Бо коли не маєш належних, таких, як треба, прав, то не можна одержати й належної страховки, а їзда без неї — це вже серйозний злочин.
— Отже, через цю ранкову аварію Дік Шарп матиме купу неприємностей?
— Це залежить від того, яку частину відповідальності він захоче на себе взяти. Автобус —його власність, і він найняв водія, який не має необхідних документів. Але, з іншого боку, злочин фактично вчинено особою, що керувала цим автобусом.
Герет, який, здавалося, зовсім не дослухався до їхньої розмови, засовався на своєму стільці й сказав:
— Дік Шарп вийде з води сухим, якщо схоче. Але він вже ніколи не знайде дурнів робити для нього брудну роботу, якщо дозволятиме, щоб їх садили за грати.
— Ви вважаєте, що з водієм може статися таке? — спитала Дженні, дивлячись на Герета широко розплющеними темними очима.— Його посадять?
Герет знизав плечима, показуючи цим жестом найвищий ступінь байдужості.
В цю мить Роджер, який саме дивився у вікно на площу, звернув увагу на гурт автомашин, що повільно, заважаючи одна одній, проїжджали повз кафе. Серед них був довгий сірий лімузин з неймовірно блискучим кузовом. Цей автомобіль м’яко проплив упритул до тротуару, і Роджер безпомилково, хоч бачив його лише якусь мить, упізнав видовжений півнячий профіль Діка Шарпа.
— Дивіться! — вигукнув він.
Герет і Дженні глянули у вікно і теж встигли побачити автомобіль і того, хто в ньому сидів.
— Їде, отже, до поліцейського відділку, га? — пробурмотів Герет.
Роджер підійшов до дверей і обережно визирнув на площу. Поліцейський відділок був поряд — за якусь сотню ярдів. Сірий лімузин нерішуче потицявся там носом, шукаючи, де б припаркуватись, потім зупинився, і з нього вийшов Дік Шарп. Не роззираючись, він піднявся по східцях і зник у відділку.
— Отак,— сказав Роджер, повернувшись за столик до Дженні й Герета,— Він уже у відділку.
— Отже, там щось відбувається,— зауважив Герет.
Він говорив з удаваним спокоєм, але Роджер фізично відчував, з яким жадібним нетерпінням напружились його м’язи під старою шкіряною курткою. Понад усе на світі Герет хотів би знати, що там відбувається.
Їм лишалося тільки одне — чекати, але тепер вони вже не приховували, що це чекання стало для них нестерпним. Роджер відчував, що йому нічого сказати Ґерету, що він просто неспроможний послабити його титанічне й самотнє пильнування, з іншого боку, здавалось немислимим займатися пустопорожньою балаканиною з Дженні. Зараз вони з Дженні могли б говорити хіба тільки про те, що відбувається в поліцейському відділку, а саме цього вони не знали та й не могли знати.
Дженні, очевидно, інтуїтивно відчула те саме, що й Роджер. Вона сиділа дуже тихо, опустивши очі, і лише час від часу відкривала сумочку й безцільно в ній порпалась. Хвилини спливали неймовірно повільно. Аби якось розвіяти гнітючу атмосферу, Роджер пішов і приніс ще три товсті білі чашки чаю. Стрілки годинника наблизились до цифри дванадцять. Один за одним потяглися відвідувачі і подали замовляти хто сосиски з пюре, хто яєчню з шинкою й смаженою картоплею.
Роджер уже хотів признатися собі, що далі витримувати все це він просто не в силі, як вони нарешті з’явились на тротуарі. Першим до кафе ввійшов Айво. Він ніби аж схуд, обличчя було суворе. Позад нього йшов Гіто, виблискуючи лисим черепом. На їхніх обличчях, в манері триматися не було ні радості, ні торжества.