— Що трапилось, люба? — спитав він.
— Я хочу додому,— відповіла Дженні.
Додому? До каплиці в горах, до тахти й бокастої грубки? Чи до чогось темнішого й холоднішого — до своєї оселі-в’язниці без гратів, свого позбавленого любові шлюбного стійла?
Роджер враз відчув жахливу ненадійність їхніх стосунків, і всередині в нього все похололо. Адже він так безмежно кохає її! Та їхнє кохання ще не зматеріалізувалося в плині життя, воно наче соломинка, що спалахнула в каміні.
— Ходімо,— сказав він,— я тебе відвезу.— Він вирішив удавати, поки вона не заперечить, що слово «додому» означає «до каплиці».
Айво, побачивши, що вони вже в дверях, здивовано урвав свою розповідь і спитав:
— Ідете?
— Так,— відповів Роджер. Він спробував безтурботно посміхнутись,— А ви святкуйте. Просто у нас є одна термінова справа.
— Не зникайте надовго, Роджере,— сказав Герет.— Я вас повідомлю, як розгортатимуться події. Можливо, ми виведемо автобус на маршрут швидше, ніж сподівались.
— Згода,— сказав Роджер. Він знову спробував по-компанійському всміхнутись, але відчув, що замість посмішки в нього вийшла невесела гримаса. Що йому той автобус, коли раптом насунула ця чорна хмара? Він глянув на Дженні — вона стояла, опустивши очі, обличчя перетворилось на маску болю. З усього було видно, що вона внутрішньо зламалася. Коли вони вийшли на тротуар, він не стримався й прямо спитав:
— Що в тебе скоїлось?
Але вона й далі йшла так, наче не чула його слів. Можливо, й справді не почула їх.
Вони сіли в малолітражку, і Роджер мовчки повів машину до каплиці. І з кожним обертом коліс він дедалі більше занепадав духом, а його погані передчуття посилювались. Дженні сиділа біля нього так, наче вони були двома незнайомими в поїзді. Він поглядав на неї і щоразу бачив один і той же мертвий, застиглий вираз її очей.
Вже біля каплиці вона повільно опустила голову на долоні й заплакала — тихо, судорожно захлинаючись, неначе від невимовного болю. Зупинившись, Роджер поклав руку їй на плечі й спробував пригорнути її, але вона, так само мовчки плачучи й затуляючи обличчя долонями, штовхнула дверцята й повільно вийшла з машини. Роджер рушив за нею; підійшовши до дверей каплиці, вона зупинилась, чекаючи, поки він підійде й відімкне замок.
Опинившись у каплиці, вона підійшла до крісла й опустилася в нього. Тепер вона вже не плакала, а дивилась просто себе із застиглим, напруженим виразом обличчя, навіть не роблячи спроб витерти сльози, що блищали на щоках.
Раптом Роджер відчув, що хоче їсти. Це вразило його, як якесь безглуздя, збочення: в хвилину такого горя, спільного горя, порожній шлунок вирішив нагадати про себе. А проте це було так. Незбагненна, парадоксальна природа людського організму ухвалила по-своєму, і ось це трапилось. Ставши свідком тяжких переживань Дженні, розуміючи, що вона перебуває зараз далеко від нього, в країні душевного болю й не почує його, навіть якщо він покличе її, Роджер, проте, не міг позбутися раптового видива: хрусткої скибки хліба, товсто намазаної маслом і з шматком гострого, запашного сиру. Рот його наповнився слиною.
— Може, ти з’їси чого-небудь? — невпевнено запропонував він.
Вона заперечливо хитнула головою — тим ледь помітним, нетерплячим рухом, який навряд чи й підтверджував, що його слова дійшли до її свідомості.
— Дженні, поясни мені нарешті, що сталося? Ти вийшла в розпалі нашого святкування, щоб піти, як я був подумав, до туалету і повернулась... ну,— він безпорадно знизав плечима,— у такому стані. Чи можу я довідатись, що відбулося за ті кілька хвилин?
Вона повернула голову й зупинила на ньому важкий, затуманений болем погляд.
— Авжеж, можеш. Маєш право.— Вона говорила повільно, через силу. Запала тривала тиша, потім знову почувся її голос _ хрипкий, кволий, монотонний,— Я ходила не тільки до туалету. Я дзвонила по телефону.
— Он як?
— І розмовляла з матір’ю.
— Розумію.
— Ні, не розумієш,— з несподіваною гарячковістю відповіла вона.—У тебе немає дітей, Роджере.
— Немає. І це, отже, робить мене схожим на Макбета?
— Ти просто не знаєш, яка це мука...— Обличчя в неї скривилось, потім знову застигло.— Джералд не гаяв часу.
— Що ж він зробив?
Він приїздив туди вчора. Сказав моїй матері в присутності Мері й Робіна, що я втекла з дому і що він не знає, де я перебуваю. Він у друзки розніс мою так старанно вигадану побрехеньку про те, ніби ми з ним їдемо на якусь конференцію. І це подіяло. Він досяг, чого хотів. Мері й Робін почали плакати, потім розхвилювалися ще більше, та так, що дійшли до істерики. І без кінця згадували твоє ім’я — містер Фернівел те і містер Фернівел се, і він їхав з ними в Нантвіч, і був дуже добрий з мамою, і чому тата не було з містером Фернівелом... Здається, Джералд не дуже старався заспокоїти дітей, як і моїх батьків. Він просто домігся того, чого хотів, а тоді зробив дітям суху офіційну заяву. Поставив їх поперед себе на килимок біля каміна й сказав, що візьме економку й найде няню, яка доглядатиме їх, поки він не знайде їм нової мами. Діти зняли несамовитий лемент, а він сів і поїхав геть, покинувши їх у такому стані.
— Господи! — Роджер зціпив зуби,—Невже він не міг затриматись і заспокоїти їх?
— Мати каже, що він був «прикро вражений»,— додала Дженні. Вона старанно й гидливо взяла ці слова в лапки,— Наскільки я можу судити, його поймала холодна лють. А які переживання в нього були ще, я не уявляю. Я роками відходила від нього все далі й далі і тепер просто не розумію його. Можливо, мій вчинок був для нього всього-на-всього величезною образою. Адже потерпіло його почуття власної гідності. Я сплутала йому всі плани — він, очевидно, почуває себе так, наче йому перестало коритись і кинуло виклик щось із меблів. А може, я і помиляюсь. Можливо, у нього справді збереглося трохи любові до мене, збереглося десь глибоко під товстою корою байдужості. Може, він ще по-своєму любить мене.
Така любов, якщо вона існує, є тільки продовженням себелюбства,— холодно мовив Роджер.
— Звідки нам знати? Але я бачу одне: діти все ще поважають його й тягнуться до нього. Я знаю, що вони зараз страждають, і .мене поймає дика, тваринна туга. Я не в силі терпіти все це. Повісивши телефонну трубку, я зрозуміла, що ні на мить не матиму спокою, ні про що інше не думатиму, поки не заспокою їх, поки не зроблю так, щоб їм було добре!
— їх заспокоїть твоя мати.
Ні, не заспокоїть. Вона зовсім вибита з колії. Для неї все сталося так раптово, а вона старенька і страшенно розгубилася перед такою несподіванкою. А про батька й казати годі: він півроку вирішує, скільки грудок цукру покласти в склянку чаю — одну чи дві. Вони весь час дуже хвилюватимуться й переживатимуть, і від цього діти страждатимуть ще більше. О, вона тепер плакала не ховаючись, в голосі бриніла безнадія,— мої крихітки, мої бідолашні крихітки! —• Ридання заглушили її подальші слова,
— Гаразд,— сказав Роджер, ладний на все, аби відвернути остаточну катастрофу,—якщо ти вважаєш, що повинна бути з ними, поїдь і привези їх сюди.
— Сюди? — і в її тоні пролунала безмежна зневага,— В оце помешкання?
— Ну,— невпевнено повів він далі,— вони могли б трохи потерпіти, поки ми...
— Ні, вони не можуть терпіти,— відповіла Дженні. Сльози в неї враз перестали котитися з очей, висушені жаром зневаги. Вона заговорила квапливо, пристрасно: — Я була найостаннішою дурепою, коли підкинула їх батькам і приїхала сюди.
— Ні, не була. Ти тікала від...
— Я тікала від свого святого обов’язку щодо... ні, тепер уже нема чого згадувати про обов’язки, від свого бажання створити для дітей справжній дім. Надійний, забезпечений дім. Коли вибираєш чоловіка, то мусиш вибирати і його оточення. Для бездітної дівчини це ще годиться. Вона може спати з чоловіком, який їй потрібен, на соломі в хліві. Або в такій норі, як оця каплиця, на тахті, що належить іншій жінці. Створювати дім вона буде пізніше. Але як я можу привезти сюди Мері й Робіна? Де вони спатимуть? Що мені з ними робити цілий день? Ти просто не подумав про це.