Спочатку я злякавсь, а трохи згодом
Збагнув, що то не сон, а щира правда.
Безглузді сни усі, а цей мене
Враз полонив. Я певен: Герміона
Померла, Аполлон велить, оскільки
Це справді Поліксенове дитя,
Його лишити в батьковому краї,
Щоб вижило чи вмерло. Ах, живи,
Маленький пуп’янку.
(Кладе немовля, а біля нього — сувій пергаменту)
Лежи отут,
А тут написано усе про тебе.
(Кладе скриньку)
Аби тебе поставити на ніжки,
Ця дещиця залишиться для тебе.
От-от зірветься буря. Безталанне,
Ти за провину матері своєї
Приречене тепер поневірятись!
Я плакати не вмію, тільки серце
Кривавиться мені. Яке прокляття
Мене примусило все це зробити?
Бо заприсягся королю! Прощай!
В очах темніє. Ох, тверду колиску
Ти матимеш. Ніколи я не бачив,
Щоб небо почорніло так удень.
Звірячий рев! На корабель хутчій!
Женеться... я пропав навіки!
(Переслідуваний ведмедем, виходить)
Входить старий пастух.
Пастух
Я так міркую, що краще було б, якби між десятьма й двадцятьма трьома роками та не було б нічого, або ще краще, якби всю молодість можна було проспати, бо в цей час тільки й роблять, що надимають животи дівкам, насміхаються над старими, крадуть та б’ються... Послухай-но мене! Якому дурневі спало б на думку полювати під таку погоду, крім отих запальних голів десь у дев’ятнадцять — двадцять два роки? Наполохали двох моїх найкращих овечок, ті десь забігли, і я боюся, що вовк знайде їх швидше, ніж господар. Коли їх десь і знайдеш, то хіба на березі моря — скубуть собі плющ. Поможи мені, боже, знайти їх!
(Помічає немовля)
Що ж, на здоров’я їм!.. Але що я тут бачу! Милостивий боже, це ж дитинка! Маленька, ще й гарненька! Чиє ж воно: боже чи людське? Справді, гарне дитя. Але я певен, що тут замішався чийсь гріх. Я не дуже письменний, а проте тут наче написано, ще й великими літерами, що якась пані согрішила. Де б вона не слугувала собою, — чи десь на сходах, чи на скрині, чи в дверях, певно, їй там було тепліше, ніж тобі отут, бідненьке! Заберу я його до себе, а то ще пропаде. Та й син мій от-от з’явиться: це ж він гукав щойно. Гей! Гей!
Блазень
Агов! Агов!
Пастух
А, ти вже тут? Хочеш побачити щось, про що розповідатимуть, навіть коли ти гнитимеш у землі?
Входить блазень.*
Що тобі, хлопче?
Блазень
О, я бачив два такі видовища,— одне на землі, друге на морі. Але нема чого розводитися про море, бо гляньте, що робиться на небі. Між ним і землею не просунути й шила.
Пастух
Та що ж там сталося, хлопче?
Блазень
Якби ви змогли побачити, як море гнівається, як воно розходилось, як воно кидається на берег! Та не це головне. О, бідні люди, як же вони кричали, як гукали «Рятуйте!». Їх то видно було, то не видно. То корабель, здавалося, ось-ось проб’є щоглою місяць, а за хвилину по тому його цілком укрило шумовиння та бризки, неначе корок, кинутий у бочку. А потім я побачив, як на суходолі ведмідь викручував чоловікові лопатку, а він гукав мене на допомогу й кричав, що зветься Антіґоном і що він дворянин. Та покінчімо вже з кораблем — треба було бачити, як море його поглинуло, та як же вони волали перед тим, бідахи, а море знущалося з них, і як той нещасний дворянин ревів, коли ведмідь над ним збиткувався, і як вони обидва ревли, ще голосніше за море та бурю!
Пастух
Спаси й заступи! Коли ж це було, хлопче?
Блазень
Та оце щойно! Відтоді я ще й оком не змигнув. Ті ще не захололи під водою, а ведмідь іще не доснідав тим дворянином. Те все ще не скінчилося!
Пастух
Був би я поруч, я б допоміг старому.
Блазень
Чому вас не було біля корабля, щоб допомогти йому? Але ваше добросердя не мало б на що спертися.
Пастух
Сумні діла, дуже сумні! Але глянь-но сюди, хлопче, нехай тебе бог благословить. Ти бачив людей, що вмирали, а я натрапив на немовля, яке щойно народилось. Ось кого ти маєш побачити! Глянь, хрещальне вбрання просто для дитини з палацу. А це ти бачив?
(Показує на скриньку)
Візьми, хлопче, візьми й розкрий. Ану, погляньмо: колись мені напророчено, ніби феї дадуть мені багатство. Оцю дитину вкрали й підкинули феї. Відкрий-но скриньку. Що там усередині, хлопче?