У дворі натужно вила перекошена хвіртка, а сонце з'являлося то в одному, то в іншому вікні розваленої хати, і його червоний диск завис у розколеному надвоє люстрі. Він присів, обтер краплі холодного поту з чола, випнувши підборіддя й нижню губу, зіжмакав пачку цигарок — за чорними пеньками довжилися тіні, а день обтікав потрісканим волячим оком.
— Убивши Юду, не зробиш з нього праведника, а людство щасливим.
Він повернув голову: в розколотому люстрі видно шматок репродукції, де велетенські хвилі, а над хвилями летять птахи. Решту картини затуляла стіна. Потім перед ним вигулькнула головата постать Ката.
— Що, збиратися?
— Сам повинен розуміти.
Вони побачили репродукцію: як летять над морем невидимі птахи, трохи далі скелі, а над скелею в'ють гнізда чайки.
Сонце затуляв сніг. Сніг падав косяком. Одна половина міста обливалася жовто-червоною загравою.
Його пробрала цікавість ще раз глянути на ліногравюру.
— Чорт, всі ми хворі на пам'ять, — мовив до себе.
Кат зняв балахон. Перед ним стояв батько.
— М-да, — спокійно сказав. — Знявши те ганчір'я, ти не добавив собі пристойності.
— …?
— Виглядаєш також нікчемно, — а потім кинув: — Ну що, старий, ходімо в хату?
Кат кинув помічникові, щоб той лишався надворі. У розбитому вікні — Слухай, старий, що тут трапилося?
— Хм, а ти тут жив? — Кат здивовано розвів руками.
— Ну… А-а…
Вони прийшли в дім. В кімнаті лежав тонко притрушений попелом сніг, смерділо собачим лайном, а за вікнами сунула ніч. Ніч з червоними спалахами й криками орланів.
— Ти так ходиш, начебто за плечима маєш могутнього покровителя, — Кат відшмаркнув і поклав балахон на коліна.
— Зі мною Бог і Батьківщина.
Кат відшмаркав ще раз.
— Мистецтво вільно дихати, як і талант, дається не кожному. Тим паче за це треба чимось платити.
Скрипнули двері, надворі рипів чоботами помічник, червоно заливало кімнату, і десь протяжно скавулів собака.
— Синку, — сказав Кат, — заглянь мені у вічі — снігом там мете, далеким свіжим снігом. Я пройшов увесь світ і нічого нового не побачив, нічого нового не відкрив, бо немає нічого нового. Я підбирав недокурки, ховався по нужниках, обнишпорив усі смітники людських думок і спочивав на їхніх відкритих свободах, як на недогризках — доки не повернувся обличчям до Бога і сказав: для чого Ти приходиш інколи на землю? Для того, щоб на Тебе потім чекати? Чи, може, Ти приходиш, щоб поновлювати війни, змінювати хід зірок, але полишати нашу кров густою і смердючою од гріхів, якщо в ім'я Тебе твориться все це: чого Ти не караєш? Там мені у тому світі не жити — людина живе тільки тут, на землі. Тому ми й говоримо, що смерть не страшна, бо боїмося її… Для чого тоді оці натовпи, де немає людей, і заодно люди, де любов до тварин переростає в зоофілію; для чого Твоя поява ознаменована новим кривавим побоїщем? Щоб я, якому Ти дав розум, відчув ще більший холод і порожнечу… Для чого Ти вняв мою гординю… І тоді я заглянув у себе, зрозумів, що там нічого немає, окрім того, що я в когось украв, а хтось украв у мене і пішов із самовпевненою пихою… — Кат говорив тихо, ламав переконливо слова. — І тоді, востаннє, я сказав: і, може, Господи, то Ти тільки тінь, а я вічність у Твоїй подобі?
За стінами спліталася голими галузками ніч, край сонця розтікався горизонтом, червоний сніг сипався, важко утовщуючись на землі.
— Можеш не продовжувати, — сказав він Катові. — Надто безглуздо виглядає: всім нам хочеться бути не такими, як учора, але варто озирнутися назад — сьогодні змінилося на вчора, й не більше. Катами не стають за покликанням — ти маєш рацію, але не забувай, ти не спекаєшся мене й після смерті, а от цього я не можу тобі пробачити, бо таких як я — мільйони.
Сонце до половини зсунулося за горизонт. Тінь великої голови Ката пробігла стінами і згасла на ліногравюрі.
— Ти вб'єш Генерала, — враз сказав Кат. — Ти дикий і нестямний. Але перш ніж зробити це, дай відповідь: ми вже стояли колись перед брамою, зачиненою брамою вічного щастя, і млосно, голодними очима дивилися на кисільні берега, але прийшов Генерал — неосвічений, дурний, як та країна, в якій ми живемо… Тож подумай, його цинізм — то тільки відповідь. Тільки так. Інакше не можна. Вбиваючи Генерала, нічого не поміняєш. — Ти тому його і не можеш терпіти, бо Генерал вийшов з вашого середовища, він ваш, але не мій.
— Не бува такого. Людей можна зрівняти тільки повідрубувавши усім голови. — Гайвороння, глухо гепаючи крильми, пролетіло над садом — він чув, як вони сідають на пеньки і як торохкотять дзьобами.
— Це шанс нам усім… Пішли з нами…
Він випнув губу. Кат увімкнув ліхтар.
— Я не граю у військові перевороти.
— Тоді мені, як не жаль, доведеться тебе…
— Ми й так воюємо вже стільки років — батько проти сина, син проти батька. Нічого особливого, роби те, що маєш робити. Це реальність. І кожен повинен вирішувати за себе, от я і вирішую за себе: вбити чи не вбити цю падлюку. Зрозумів, старий, за себе. Це вже моє особисте.
Кат присвітив ліхтарем, подав аркуш паперу.
— Читай. Читай і думай.
На аркуші, зігнутому учетверо, він не відшукав прізвища Жида, тільки на жовтому цупкому, загнутому по краях папері зазначалося, що сьогодні о шостій годині ранку страчена за зраду Батьківщини така то акторка, такого то театру.
— Я її вішав, — кинув Кат.
— Ти за все заплатиш, сволото, — спокійно сказав він, але потім затнувся, пхнув Ката ногою в груди і вискочив на чистий сніг.
Здоровенна, незграбна тінь помічника затулила рідке світло ліхтарика. Він краєм ока побачив, що Кат уже лаштує зашморг. Легко, кішкою відскочив убік, ударив лівою рукою помічника в сонне сплетіння, і коли той перегнувся, то ухопив шматок іржавого скіска й опустив тому на шию, відчуваючи, як метал входить, гнеться об тугі м'язи. Голова наостанок сапнула повітря, покотилася схилом, ударилася в стіну, крутнулася на землі, блиснула вухами і зупинилася.
— Гей, тату! — крикнув захриплим голосом, начебто тільки вискочив із зашморгу. — Завтра буде завтра, а на сьогодні кожен ідіот у цій країні вартий тисячі шибениць! — І побіг низом, схилом, пеньками яблунь і в мент щез, там, де зайшло сонце.
— Придурок твій синок.
— Не знаю, але тобі доведеться дійсно кінчати цю гру.
— Ти думаєш?
— Знаю.
— Понабираєш йолопів, — Генерал задріботів снігом, поправив поли сурової шинелі, зафутболив голову помічника Ката. — Ти гадаєш, ми його вже.
— Так, Жид повісився, і все поніс туди… Як це нудно.
— Нікчеми, — Генерал видихнув. — Нікчеми, коли потрапляють у тінь великих, втрачають власну тінь або ведуть гру на рівні. — Генерал, не відриваючи погляду, не зморгнувши, дивився на місто з висоти пагорба — а місто займалося вогнями.
— Отож і я граю, на рівні. — Помовчав, додав: — Зі своєї сторони.
— Кожен вартий себе, — одмовив Кат. — Кожен по-своєму рятує батьківщину і переробляє світ. Певно, ото і є істина на сьогодні.
Орлани зліталися на світло ліхтарика. Теплом протяг вітер. Вітер ніс із півдня відлигу. Луною сходилися крики птахів. Викочувався рожевий іграшковий місяць. Будинки гойдалися у мареві. Місто гуло звуками.
— Скоро весна, — сказав Генерал. — Чорт, а на відлигу болить голова.
— Час іде, Генерале. Але жоден тиран не зупинив його.
— Спробуємо.
Винищувачі з'явилися на повному місяці дрібними цятками, зробили крутий віраж, зникли в темряві. Над містом розламався гуркіт.