— Травень.
Він сидів, звісивши ноги навпроти облущених дверей, жила на правиці дрібно пульсувала. Серце билося рівно і спокійно. Він спробував поцілувати жінку, але поцілунок захолов на нерозтулених губах. Жінка відсунулася, прикусила вказівного пальця; вираз її очей не змінювався. Він встав. Стояв зігнутий якусь хвилину; подався до шафи, витягнув звідти автомат. Не обертаючись, одягнув шкірянку, кинув зброю до сумки і вже на порозі повернув голову:
— Прощай.
Жінка плакала. Засмаглими щоками бігли два струмочки. Очі горіли рівним, спокійним світлом.
Над містом криваво сходило сонце. Сонце виходило, шматуючись гостроверхими дахами, нанизувалося на антени, низом бруківкою снував ядучий туман. Тільки-но пройшов дощ. Прохолода колисалася межи облуплених стін, ліхтарних стовпів, росила броньовані машини, що захаращували половину майдану, котрий вів до Генеральського палацу. Він дивився з вікна протилежного будинку, як сизуватий туман змієм оповивав шеренґи вартових. Сонце сходило непомірно швидко.
— Сонце.
Килимами, кімнатою трунилися перші бліки. Загуділо перше авто. Протяжно дзенькнула порцеляна.
Він відійшов од вікна, сів на диван, закурив. Тепло від сну, за стільки днів міцного й темного, непробудного й мертвого — м'яко ворушилося в грудях. Він глибоко втягнув тютюновий дим у легені. Усміхався про себе, згадуючи жінку, дюни, білі башти, метеликів, будинок; але коли вийшов на вулицю, тремтячи дрібно від холоду, то несподівано враз пожалкував за цим усім. І вже наприкінці кварталу він ясно усвідомив утрату і зрозумів, що пропав. Пропав, як і місто, цей велетенський склеп з олов'яним сонцем; місто, що понині буде зустрічати ганьбу і союзників. Грали молодим, тендітним листям липи, двиготіли каштани, вікнами топилося срібло.
— Сонце, — сказав.
Він хотів глянути на своє останнє житло, але від такого бажання зробилося не по собі; минаючи квартали за кварталами, по-псячому знаходячи дорогу, він усе більше і більше глибився у жінку, яку полишив десь у голубіючих дюнах. Та тільки він вийшов на майдан, забитий панцерниками, — сонце вилізло з-за крівель, поміняло колір, забриніло золотом — усе забув. Попереду лежав простір, заставлений солдатами у сірому «хакі». Трибуна. Трибуна викладена з білого мармуру, уквітчана гірляндами з гвоздик і троянд. Сіро він окинув метушню солдат і народу, котрий стягувався зусібіч: як солдати стримували і відганяли натовп, як бігали, лементували вмиті, вичищені діти, як зарясніли плакати — йому все те видалося дурнуватим сном, що він той сон не один раз бачив. Щоб не привертати до себе уваги, подався знову на кілька кварталів назад; за півгодини доброї ходи дістався лівого крила — туди, звідки краще було видно трибуну.
Генерал зійшов помостом, рипнув чоботами, в білому мундирі. Натовп ревнув «Слава!» — збився піною й аплодисментами. Витримавши павзу, Генерал заговорив; мундир Генерала ліпився чистою білою плямою серед квітів, яскраво одягненої публіки. Він дивився на Генерала якусь хвилю — розпливалося в очах, і швидко сама постать набубнявіла до розмірів велетенської сірої плями, що стрибала понад галасуючою юрбою, захищену крицевим ланцюгом охорони. Генерал говорив. Він не слухав, напевне знаючи слова промови, напевне вловлюючи інтонацію; лише глянув на небо, що ввібрало свинцевий колір; хололи нігті на пальцях, а потім небом попливли перші сніжинки. Сонце забралося хмарами, і тільки деколи прорізало промінням майдан, плаский дах палацу, синіючі портали й жовті стіни. Сонячне проміння бавило мундир Генерала. І тільки тоді він чітко побачив його обличчя з вибалушеними очима, червоними від безсоння, горілки, страху, розпусти. Подумав, що від того часу, як він бачив Генерала, диктатор добре подався. Навіть вуса обвисли; чоло опустилося ще нижче, а ніс загострився.
Генерал щось обіцяв народові. Всі обіцяють. Перед кінцем.
Він дістався Головного Майдану, блукаючи в новобудовах кварталів. Квартали тільки будувалися. Туди-сюди снували чужоземні робітники. Кілька разів на нього звертали увагу — він повернувся в Старе Місто, на Старий Майдан. У кав'ярні пив червоне, розбовтане водою вино; він думав про жінку, що лишилася там у синіх дюнах, — думав настирливо, як закохані ганяються за нудними придуманими образами; а свідомість чітко окреслювала її: як жінка лежить на купі зім'ятих простирадл, як рівно, каро горять її очі, за вікнами дюни, біле небо, високе сонце. Звісно, зараз там порожньо, гуляє протяг, ворушить нікому не потрібні аркуші паперу із записаними віршами, вітер б'є облущеними віконними рамами, і по кутках домівки понаносило піску; шовковиця вже розпустилася гостреньким кольору салати листям.
Крізь шкло кав'ярні темніє небо. Сніг напускався. В голубих вітринах сніжинки видавалися більшими — він із задоволенням дивився, як білий сніг падає на зелене листя. Думав, що це гарно: білий сніг, чорне небо, зелене листя. Люди сновигали бруківкою темними маячками, де сніг, де облуплені стіни, де провалля в хмарах. Враз чомусь вирішив, до спекоти в грудях вирішив, що жінка з очима лані чекає на нього. А на вулиці подумав: такого не буває.
Сонце губилося в густій попоні снігу. Сніг повалив під обідню пору, насипався густими шапками на розлоге гілля лип, каштанів.
В декотрих місцинах гілля не витримувало натиску, ламалося; інколи вивертало дерева з корінням. Дерева лежали на бруківці поверженими ідолами.
На столі пачка цигарок; в кімнаті прохолода — прохолода виривалася парою з рота. Він спостерігав за вулицею. Вулиця тонула в снігу, і тільки окид ока на дерева нагадував, що надворі травень:
— Сонце, — сказав він. Глянув на сонце крізь приціл автомата.
Постріл ляснув; потягнув сизий димок; солдат, що стояв біля авта, першим спіймав зором вороноване ців'я автомата — кинувся бігти, але куля влучила раніш, і солдат, ступивши кілька кроків, звалився долілиць у нетоптаний сніг. Ще один охоронник спробував затулити Генерала. Генерал зупинився напівдорозі, затупцював, лялькою звісив руки.
Він мент дивився на маленьке створіння з одвислими вусами, з руками, що теліпалися вздовж тулуба, — відкинув погляд, ловив у прицільну рамку кремезну постать його охоронця. Постріл розламав голову солдатові навпіл. Генерал упав на сідницю, дивився на маленькі долоні, червоні від чужої крові; піднімав, опускав, лупав вуглинками очей. І коли він націлився йому між перенісся, то востаннє побачив, як іграшково, дитинно блимають червоні повіки Генерала. Генерал кам'янів на землі, зирив на руки, замащені чужими мізками, сидів посеред трупів, і сніг легко падав йому на голову.
— Болванчик, — сказав він і натиснув курок.
Генерал сіпнувся, поволі подався; хилився, осів лівим боком у пухнастий сніг; проти сонця перевернуті долоні із вижовклою кров'ю. До десятка автоматів ударило по перехрестю будинків, звідки стріляли. Шкварчали розпечені гільзи на снігу.
З пагорбів він подивився на місто, прошите десятками чорних ниток залізничних колій; дахами зависла пекуча сонячна куля. Ранок зі снігом. По обіді завирлило туманом. Туман космами, облизуючи слизняві стовбури осик; і він, припнутий тілом до кам'яної огорожі, міряв шлях, як витягуються ланцюжком люди, зодягнені у сіру одіж, зігнуті навпіл, донизу; він подумав, що безглуздо померти в такий день, у цій місцині, де безлюдь пагорбів укохує самотину, а те безлюддя квилило у кожній його кістці, і де так нагадувало домівку; в такий день, коли жовте світло стягувалося вузлом з розвіями туману, розбивався міріадами мініатюрних світил, стрибаючи по верхівках, а він стояв, напинаючи крицю душі, дивився і жив лише там, погорі: де хмари, вище роздягнених крон лісопарку, туди, де сонце і весна, і наступало згори синім — там його місце, і там на нього чекають. Зараз він знав: усі протерті закавулки пам'яті — під тім'ям — чекали на весну. І вона прийшла, та весна; й люди, що сходили схилами, щоби піднятися, розпочнуть з того, що зветься початком, зійдуть на схили, запаливши погибель ранку і початок дня ядучими струмочками пороху, потоками свинцю, пострілів навмання. Він у розірваних власних зіницях бачив, як воно станеться, як воно все прийде, як воно буде, бо сам робив це не один раз. Але це інше; тож відчуття того іншого не давало спокійно, підточувало джаргою ізсередини, стояти і чекати на відомість відомого. Настав час, він дочекався його; не важливо, не істотно хто принесе весну — люди у сірих шинелях, а не він. Вже без різниці. Тільки ловив себе на тому, що страхається пожалкувати за жінкою, котру залишив за сірим громаддям небоскидів; самотню, у синіх дюнах. І нехай у тому в неї не буде кінця. Він буде вигадувати біля кам'яної огорожі висохлого фонтану, що вона справді чекає на нього в синіх дюнах, у темній кімнаті домівки, де подвір'я, ґанок тінять шовковиці, а свистючим простором гуляє білий день. Це нездійснене у передчутті тепла дає ілюзію перед вступом у вічність; і це передчуття нового зійде легким мертвим травневим снігом. Над лісопарком проревли винищувачі. Він провів винищувачів поглядом — тупим, ошклілим поглядом людини, яка нічого не може вдіяти, але кинула виклик усьому світові, і той виклик герцем на нього. Випнувши підборіддя, наповнив груди невимовною відразою. Холодом бризнуло з очей. Він приставив автомат до коліна, провів язиком по губах; терпко запекло піднебіння ранковим чаєм, тютюном. І він смакував цю гіркоту — єдине, котре в нього не можуть відібрати: вільно дихати, впиватися миром, доки сонце, високе сонце його дитинства не погасне, не скресне на горизонті.