— Де Оксана?
— Оксана… Оксана… — жидівка труснула головою і пішла далі.
Він штовхнув двері ногою. Двері зі скрипом прочинилися. Лампа. Ліхтар у вікні. Сморід гнилого м'яса. Задзвонив телефон.
Він пройшов в іншу кімнату. Оксана висіла між шафою та мініатюрною китайською вбиральнею. Кінчики пальців зачіпали зібганий на підлозі килим. Він визирнув на вулицю з напівпрочиненого вікна. Смугастий кортеж Генерала летів стрілами міста, він проводжав його до резиденції. Перевів погляд на Оксану. Оксана висіла зі знайомим виразом в очах, якого він завжди страхався: голова набік, неймовірна білизна не наштовхувала ні на що, якби не тонка, ще не засохла цівка крові, — від куточка рота, по шиї і до впадини грудей. На підвіконні в тарілі м'ясо. М'ясо засмерділося, і білі черви вовтузилися в жовто-брунатній масі.
Вулиці притрушувало снігом. Тіні тріпотіли від випарів. Над дахами проревли винищувачі. Звуки зламалися в тиші. В проході стара жидівка гойдала головою. Він лишив їй пачку цигарок, кілька зім'ятих купюр. Винищувачі накинули коло і поверталися. Жидівка скрушно кивала головою.
Він вийшов на сніг. Займався ранок. Сліпий сизий ранок. Сніг налипав на черевики. Коли він дістався середини майдану, винищувачі проревли над головою. Потім запала тиша.
З крамниці навпроти вибіг маленький чоловічок, перебіг вулицю, майдан:
— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.
Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.
— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.
7
— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.
Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.
Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:
— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.
Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.
— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.
— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.
Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.
— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.
— Тож і платили здорово. Га? Жиде?
Жид махнув рукою.
— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?
— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.
Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.
— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.
— Так просто.
— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.
— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?
Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.
— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?
— Щоб померти на ній.
— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.
— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.
— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І хитрувати не можеш.
Кімната глухо герметизувала від світу.
— Здорово, що в тебе немає вікон.
— Боїшся снігу?
— Ні, боюся дивитися, як минає час.
— …І знову все розпочинати спочатку… — Жид подав в'язанку ключів. — Мої підростають. Сам розумієш.
— А для чого все це, Жиде?
Вогонь тріснув у каміні.
— Глянь, — Жид провів рукою над дровами. — Бачиш оте гілля — йому б горіти, а воно погасло; йому б розпочати, але з того вже не вийде вогнища. Кожному свій час. Чиясь воля і дрова загоряться.
Зараз Жид виглядав маленьким, трохи сколошканим, повні руки нерухомо, іграшково лежали посеред столу. І коли він встав, наполовину прочинив двері, то Жид потягнув спокійно, сумно, впевнено:
— Перехрестився б… ідіот.
Він повернув голову — картина, камін, вузька смужка снігу, стілець:
— Слухай, Жиде, коли тебе будуть вішати, то крикни: «Смерть Генералові!», тільки на івриті.
Він подався від будинку, що чорно стримів іклом над приплюснутими дахами; від стіни, заліпленої снігом, облущеної, з рештками помиїв біля підніжжя. Обернувся — наростав вітер. Нагорі по вікнах сліпо займалося світло. Небо наповнилося кольором чорнила.
Збиралося на сніг, пробирало зі сходу колючим вітром; сонце поволі скочувалося за вежі, і коли воно переплелося щупальцями антен, він повернув голову, глянув на верхівки, на вежі, на будинок, що зараз білів просто чорних пагорбів, і подумав, що стіна світла подібна смерті; і якщо він сюди потрапить удруге, то прийме тільки подих старості, бо іншого разу все приходить не так, як того чи наступного. Він тоді ясно відчує старість, а не смерть — немов зачув позаду власні кроки. Все зрозуміло, як на нього. Так зрозуміло, що нудніше не міг придумати і сказати сам Жид; те, про що говорив Жид, скидається більше на розмову двох сліпих, які торочать один одному ту ж саму версію створення життя — чого обидва, на великий жаль, не бачать. Цю історію, без початку і кінця, точніше — в історії дуже сумний кінець. Й історія завжди схожа на казку, що її розповідає переляканий божевільний.
Його винесло на дорогу, що здавна називають великими. Дорога обіймала петлею обрій, куди поналипали мініатюрні квадратики будиночків, розкручувалася пружиною, пропускала крізь себе латки пустирищ і смітників, і злету прямовисно впиналась у провалля зимового саду. За кількістю днів, де губилося вчора і сьогодні, за швидкоплинними, вже далекими подіями, за вічністю безкінечних годин після ув'язнення — його грудну мембрану здавило, й різкий, нестерпний біль шугонув у голову. Він впізнавав і не впізнавав місця, де пологими схилами росли яблуні, що стрімко розросталися по дворах; де злітали голуби, а зараз — порожнеча стриміла обвугленими пеньками; й від того, що сад лежав мертвий, то зорові відкрилося те, чого він не бачив тоді: як небо віддається владі простору й землі.