Вони не почувалися тут самотніми. Фермерський будинок і численні господарчі приміщення були метрів за дев’яносто, тож повз їхні ворота постійно хтось проїжджав: трактори, молоковози, автівки. Діти, які виходили зі шкільного автобуса наприкінці вулиці, йшли повз них додому. У фермера було четверо дітей, і вони стали найкращими друзями Бена й Емі: разом каталися на велосипедах, збирали чорниці, спускалися на пляж із величезними наплічниками, щоб поплавати та влаштувати пікнік.
Елфріда ще жодного разу тут не була. Але незабаром вона приїде, і Джеффрі наповнювало старе, майже забуте почуття, яке він нарешті визначив як радість.
Елфріда. Йому зараз шістдесят, отже, Елфріді… Скільки їй?.. Шістдесят один? Шістдесят два? Зрештою, байдуже. У дитинстві він її обожнював. Вона була безстрашна і завжди смішила його. Джеффрі навчався у приватній школі із жорсткою дисципліною, й Елфріда стала для нього промінчиком світла в цій суцільній безвиході. Він поважав цю привабливу дівчину, бо вона часто бунтувала, боролася з батьками і зрештою втілила свою мрію — стала акторкою і почала виступати на сцені. Джеффрі захоплювався її рішучістю, сміливістю, вмінням досягати бажаного. А ще він віддано любив її. Вона раз чи двічі приїздила в його нудну школу, щоб забрати його на вихідні, і він не поспішав виходити, бо хотів, щоб усі побачили її. А вона в темних окулярах, з волоссям ананасного кольору, прикритим шифоновою хусткою, чекала на нього у своїй маленькій червоній автівці.
— Це моя двоюрідна сестра. Вона грає в якомусь спектаклі. У Лондоні, — удавано байдужим тоном повідомляв він. — Нью-Йоркський спектакль якийсь.
Нарешті він виходив до неї, вибачався за спізнення, умощувався на крихітне пасажирське сидіння, і вони швидко мчали геть. Двигун ревів, а з-під коліс вилітав гравій. Повернувшись до школи, він знову недбало кидав: «А-а, та заїхали в готель „Роадхаус“. Поплавали в басейні й пообідали».
Джеффрі страшенно нею пишався і дуже її любив.
Але час спливав. Вони виросли, їхні стежки розійшлися, і вони майже не спілкувалися.
Елфріда вийшла заміж за якогось актора, удруге побралася з якимось страшком, а пізніше завела собі відомого й успішного коханця. Здавалося, вона нарешті знайшла своє щастя, та він захворів на хворобу Паркінсона і невдовзі помер.
Востаннє Джеффрі бачився з Елфрідою в Лондоні, незабаром після того, як вона познайомилася з тим неймовірним чоловіком, якого завжди називала Джимбо.
— Ні, любий, це не справжнє ім’я, але я так його називаю. І гадки не мала, що так буває, що хтось може стати мені таким близьким і рідним. Хоча ми з ним зовсім різні. У ньому є все, чого бракує мені. І я його кохаю так, як ніколи нікого не кохала.
— А як же твоя кар’єра? — спитав Джеффрі.
— Ой, та до дідька її, — розсміялася Елфріда.
Він ніколи не бачив її такою щасливою, такою прекрасною, такою сповненою життя.
Його власний шлюб розлітався на друзки, однак Елфріда завжди була поруч, на іншому кінці дроту. Вона телефонувала йому, щось радила, нехай ті поради й не завжди були слушні, та головне — вона робила це щиро. Коли він познайомив її із Сереною, Елфріда вже наступного вечора зателефонувала йому і сказала:
— Джеффрі, любий, вона надзвичайно мила… Не марнуй життя. Зосередься на ній.
— А як же доньки?
— Вони вже дорослі й можуть дати собі раду. А ти мусиш подумати про себе. Стисни зуби. Не вагайся. Часу обмаль. Життя лише одне.
— А Доді?
— Переживе. Але спершу вип’є з тебе всі соки й обдере мов липку. Себе вона точно не обділить. Прошу, віддай усе, що вона хоче, і будь щасливий.
І будь щасливий. Саме так він і зробив.
П’ята година. Сірий жовтневий вечір. Здіймається вітер. Джеффрі сходив у курник, зібрав яйця, позачиняв курей у їхніх маленьких затишних дерев’яних будиночках. Темніє.
Серена увімкнула світло в котеджі, і маленькі жовті віконечка тепло сяють у вечірніх присмерках.
Сьогодні четвер — треба викотити бак зі сміттям у кінець вулиці, завтра зранку його забере сміттєвоз, бо він приїжджає лише раз на тиждень. Здійнявся рвучкий вітер. Він пахнув морем і сіллю.