— Джеффрі, то ти її знайшов! Так цікаво — пішов, щоб вивезти бак зі сміттям, а повернувся з Елфрідою. Як чудово все збіглося. Важка була дорога? Хочеш чаю? Чи щось поїсти? Ой, а ти ж ще не знайома з нашими дітьми, так? Це Бен. А це Емі. А це Елфріда, каченята.
— Ми знаємо, — відповів хлопчик. — Ви ж про неї вже сто років торочите.
У хлопчика було темне волосся, а в його сестрички — світле. Бен встав з-за столу й потиснув Елфріді руку, весь час зацікавлено зиркаючи на сумку. Він сподівався, що вона привезе подарунок, але батьки наказали в жодному разі самому нічого не питати — раптом гостя приїде без гостинців. Батькові очі, оливкова шкіра, густе темне волосся. Елфріда подумала, що через кілька років цей хлопчина розіб’є чимало дівочих сердець.
Джеффрі зайшов слідом за Елфрідою і поставив валізу біля сходів.
— Привіт, тату.
— Привіт, Бене. Домашнє завдання зробив?
— Ага.
— Розумничок. Емі, а ти?
— Та вже давно, — самовдоволено відповіла Емі й одразу опустила очі, засоромившись.
Затим підійшла до батька і, обхопивши його ногу, уткнулася обличчям у куртку. Видно було лише довге лляне волосся, біле як молоко, і світло-синій комбінезон. Елфріді дітлахи дуже сподобалися. Такі чарівні. І схожі на Джеффрі. Це його діти, хоча за віком могли би бути й онуками. І такі самі красиві, як і він. Але й Серена красива. Світле волосся, скручене у вузол і заколоте черепаховою шпилькою. Яскраво-блакитні очі, обличчя всипане дрібненьким ластовинням. Вона була у вузьких джинсах, у яких її ноги здавалися ще стрункішими, синьому пуловері та шовковому шалику на шиї. А ще, оскільки стояла біля плити, вдягнула фартух, і поки що не збиралася його знімати.
— То який план? — спитав Джеффрі.
— Я можу зробити Елфріді чаю, — відповіла Серена, — якщо вона хоче. Або вона може посидіти біля вогню, чи піти до себе в кімнату й розпакувати речі. А ще може прийняти ванну. Що захоче.
— А коли вечеря?
— Я планувала на восьму. Спочатку погодую Бена й Емі.
— Ковбаски, — Емі визирнула з-за батькової ноги.
— Прошу? — перепитала Елфріда. — Щось я не розчула…
— У нас будуть ковбаски з чаєм. І картопляне пюре, і запечені боби.
— Яка смакота.
— Але у вас буде щось інше. Мама готує.
— Не кажи, хай буде сюрприз.
— Курка з грибами.
— Емі! — прикрикнув на неї брат. — Мовчи.
— Та не сварися на неї, — розсміялася Елфріда. — Впевнена, буде смачно.
— Ну то що, — трохи голосніше, ніж зазвичай, сказала Серена, щоби перекричати дітей, — вип’єш чаю?
Але Елфріда пам’ятала, що були й інші варіанти, значно спокусливіші.
— Насправді я хотіла би піднятися нагору, розібрати речі та прийняти ванну. Можна?
— Звичайно. У нас лише одна ванна, але діти можуть помитися після тебе. Гарячої води вистачить усім.
— Дякую. Тоді так і зроблю.
— А Горас? — спитав Джеффрі. — Його треба погодувати?
— Так, звісно. Ти хочеш сам піти до нього? Дай йому, будь ласка, дві жмені сухого корму та пів банки консерви. І трохи теплої води.
— Горас — це собака? — спитав Бен.
— Ну точно не мій чоловік.
— А де він?
— Надворі. Сподіваюся, подружиться з вашими собаками.
— Я хочу подивитися…
— І я…
— Зачекай на мене…
І діти прожогом вискочили в темний сад — ані светрів не вдягнули, ані гумових чобіт не взули. Серена навіть слова не встигла їм сказати. І двері за собою не зачинили, тож усередину потягло холодом. Джеффрі мовчки зачинив їх і знову підняв Елфрідину валізу.
— Ходімо, — мовив він і повів її нагору рипучими дерев’яними сходами.
Показавши де і що, сказав наостанок:
— Спускайся приблизно за годинку. Зроблю тобі щось випити.
І вийшов, зачинивши за собою двері.
Тільки сівши на широке ліжко, Елфріда зрозуміла, як сильно втомилася. Позіхнула та роззирнулася навколо. Чарівна кімнатка. Невелика, не перевантажена меблями, але дуже зручна, затишна і якась спокійна. Така пасує Серені. Білі стіни, білі штори на вікнах, тонкий килимок на підлозі. На сосновій тумбочці лежить біла лляна серветка. Замість шафи — дерев’яні гачки й кілька різнокольорових вішаків. На ліжку синє ситцеве покривало, а на столику поруч — стосик книжок і нових журналів. У синій глиняній чашці — одна блідо-рожева гортензія.
Елфріда знову позіхнула. Вона таки приїхала. Не заблукала, автівка не зламалася, не потрапила ні в яку аварію. І Джеффрі зустрів її посеред дороги. Вискочив з обочини, наче розбійник, і замахав їй руками. Якби вона його не впізнала, то, мабуть, добряче злякалася б. Але вона ні з ким не могла його сплутати — високий, худорлявий, жвавий попри вік. Воно й зрозуміло — з молодою дружиною і малими дітьми йому ніколи старіти. А найголовніше — здається, він справді щасливий. Усе він зробив правильно. І Елфріда дуже рада, що у Джеффрі все склалося чудово — саме цього вона завжди йому й бажала.