— Намагаюся привести до ладу сад, але поки що просто соваю сміття з кутка в куток.
— А верхи на конях їздите?
— Ні, ніколи не сідала на коня.
— Ну то це ж дуже просто. Я захоплювалася кінним спортом, коли сини були малі, але то було давно. У Франчески є маленький поні, але, здається, вона не дуже ним цікавиться.
— У вас і сини є?
— О так. Уже дорослі й обидва одружені.
— Он воно що.
— Я вже була заміжня. Оскар — мій другий чоловік.
— Вибачте, не знала.
— Нема чого вибачатися. Мій син Джилс працює у Бристолі, а Кроуфорд — у Сіті. Комп’ютери чи щось таке, я на тому не дуже знаюся. Ми, звісно, багато років знали Оскара. Ходили в церкву святого Біддальфа на Ролі-сквер. На похороні мого чоловіка він грав божественно. Усі були просто приголомшені, коли ми одружилися. «Він же затятий холостяк, — казали мені. — Ти хоч розумієш, у що влипла?»
Елфріда уважно слухала, бо цікавість її аж розпирала.
— А Оскар завжди був музикантом? — спитала вона.
— Завжди. Навчався у хоровій школі Вестмінстерського абатства, потім викладав музику в коледжі у Ґластонбері. Був там хормейстером та органістом багато років. А потім пішов на пенсію, переїхав у Лондон і знайшов роботу органіста у церкві святого Біддальфа. Гадаю, він працював би там, аж поки його не винесли б уперед ногами, але тут помер мій дядько, й доля вирішила інакше.
Елфріді стало трохи шкода Оскара.
— А він не заперечував проти переїзду з Лондона?
— Певна річ, заперечував. Це було наче вирвати старе дерево з корінням. Але заради Франчески вдавав, що все чудово. І тут у нього є музична кімната, книжки, ноти; він потроху навчає дітей, просто щоб не втрачати форму. Музика — це його життя. Йому страшенно подобається, коли стається якась надзвичайна ситуація і його просять пограти на органі на ранковій службі у церкві Дібтона. Ну і, звісно, він частенько там грає на самоті, коли є змога.
Двері позаду Ґлорії тихенько відчинилися. Вона говорила й цього не помітила, але зауважила, що Елфріда відволіклася, тож розвернулася в кріслі й озирнулася.
— А ось і ти, мій старенький. Ми якраз про тебе говорили.
І тут прийшли інші гості, всі разом. Вони зайшли самі, й дім одразу наповнився їхніми голосами. Бланделли вийшли привітатися з ними, й Елфріда на хвилинку лишилася сама. Вона подумала, що добре було б зараз піти додому, посидіти вечір на самоті й помізкувати про те, що щойно довідалася. Але, звісно, вона розуміла, що не зможе цього зробити. Елфріда ще навіть не встигла викинути з голови цю непристойну ідею, як повернулися хазяї. За ними зайшли гості, і вечеря почалася.
Це була справжня вечеря: багата, з дотриманням усіх вимог етикету, з чудовою їжею і гарним вином. Спершу подали копченого лосося, затим — тушковане ягня, а опісля — три види пудингів, густий крем у мисочках і ніжний сир стілтон із синіми прожилками. Коли всім налили портвейн, Елфріда здивовано зауважила, що жінки не вийшли з їдальні, а лишилися із чоловіками. Сама вона пила воду, яку наливала з гранованого глечика, а інші жінки охоче попивали портвейн. Ґлорії, мабуть, він особливо припав до смаку.
Елфріда навіть подумала, чи не переборщила з алкоголем Ґлорія, яка по-царськи сиділа на чолі стола, і чи не впаде вона, коли настане час вставати. Але, як виявилося, Ґлорію голими руками не візьмеш, і коли місис Масвелл зазирнула до їдальні й повідомила, що кава готова, Ґлорія впевнено повела всіх через хол у вітальню.
Гості сіли біля каміна.
Елфріда, беручи чашку з таці, поглянула у вікно. Штори ще не запнули, тож вона побачила, що небо вже стало сапфірово-синього кольору. Цілий день погода змінювалася — то падав дощ, то світило сонце. Та поки вони вечеряли, хмари розійшлися, і високо в небі заясніла перша зоря. Елфріда підійшла до канапи біля вікна і сіла дивитися на зорі.
Незабаром до неї підійшов Оскар.
— Усе гаразд? — спитав він.
Елфріда обернулася й глянула на нього. За вечерею він був такий зайнятий — наливав вино, прибирав тарілки, роздавав смачні пудинги, — що вона з ним майже не говорила.
— Звісно. Вечір просто чудовий. І у вас скоро розквітнуть нарциси.
— Ви любите квіти?
— Люблю, але вправною садівницею мене не назвеш. А ваш сад надзвичайно затишний.
— Хочете, я вам проведу екскурсію? Ще не зовсім стемніло.
Вона глянула на інших гостей, які зручно влаштувалися навколо каміна у м’яких кріслах і не замовкали ні на мить.
— Я лише за. Але чи не буде це неввічливо з мого боку?
— Зовсім ні, — відказав Оскар, забрав у неї чашку з блюдцем і відніс назад на тацю, а затим голосно повідомив: — Ми з Елфрідою пройдемося в саду.