— А для мене, — сказала Елфріда, — найкраще тут — це пташиний спів і безмежне небо.
— Ви теж із Лондона, так?
— Так. Настав час поїхати.
— Поставити крапку?
— Щось таке. Я прожила там усе життя. Відколи закінчила школу й поїхала з батьківського дому. Я актриса. Працювала в Королівській академії драматичного мистецтва. Виступала. Хоча батьки від мого вибору були не в захваті. Але я тим зовсім не переймалася. Ніколи.
— Актриса. Я мав би здогадатися.
— І співачка. І танцівниця. Грала в ревю й американських мюзиклах. У хорі завжди стояла в останньому ряду через свій зріст. А потім роки репетицій раз на два тижні — і трохи ролей на телебаченні. Нічого особливо цікавого.
— Ви ще працюєте?
— О боже, ні. Кинула кілька років тому. Вийшла заміж за актора, і це була найжахливіша помилка мого життя. А потім він поїхав в Америку, і більше тут його ніхто не бачив, тож я бралася за будь-яку роботу. Затим знову вийшла заміж. Але теж не дуже вдало. Схоже, я не вмію обирати чоловіків.
— Чоловік номер два теж був актором? — запитав Оскар, бо, певно, її розповідь його зацікавила. А це було саме те, чого Елфріда й хотіла.
Вона рідко розповідала про своїх чоловіків, а єдиний спосіб зробити катастрофу менш катастрофічною — посміятися з неї.
— Ні-ні, він був бізнесменом. Торгував збіса дорогою вініловою підлогою. Здавалося б, я мала жити як вареник у маслі. Але мій чоловік дотримувався таких, знаєте, вікторіанських поглядів, з якими я ніяк не могла погодитися. Він вважав, що якщо чоловік оплачує дружині їжу, житло й виділяє якісь кошти на ведення домашнього господарства, то свою частку подружніх обов’язків він цілком виконує.
— Ну а що, — сказав Оскар, — чому б і ні? Це давня традиція. Щоправда, колись це називали рабством.
— Дуже тішуся, що ви мене розумієте. День, коли мені виповнилося шістдесят, став найкращим у моєму житті. Я отримала пенсійну книжку і знала, що можу піти на пошту і мені видадуть гроші просто на руки взагалі ні за що. Ніколи в житті я не отримувала грошей ні за що. Мені відкрився новий світ.
— У вас є діти?
— Ні, ніколи не було.
— Ви ще не розповіли, чому переїхали саме в це селище.
— Щоб лишити минуле в минулому.
— Сміливий крок.
Уже зовсім стемніло.
Елфріда озирнулася на будинок і крізь ковану хвіртку побачила світло у вікнах вітальні. Хтось запнув штори. Вона сказала:
— Я про це ще нікому не розповідала.
— Можете й мені не розповідати.
— Я вже стільки всього розказала! Мабуть, за вечерею забагато вина випила.
— Ні, не думаю.
— Був один чоловік. Дуже особливий, чудовий, кохав мене, мав чудове почуття гумору. Ідеальний. Теж актор, тільки успішний і знаменитий. Я не називатиму його ім’я. Геніальний. Ми три роки прожили разом у його маленькому будиночку в Барнсі, а потім він занедужав на хворобу Паркінсона і за два роки помер. Будинок був його. І мені довелося шукати собі нове житло. За тиждень після похорону я побачила в The Sunday Times оголошення про продаж котеджу. А ще за тиждень купила його. Грошей у мене було небагато, але й будиночок виявився недорогий. Я привезла із собою пса Гораса. Отримую пенсію і трохи підробляю — шию декоративні подушки для одного снобського дизайнера інтер’єрів, який живе у Лондоні. Робота нескладна, я при ділі, ще й копійчину додаткову маю. Завжди любила шити, та й з хорошими дорогими матеріалами приємно працювати. Плюс кожен проект унікальний. Ось така історія. Доволі банальна. Навіть не знаю, навіщо я вам її розповідаю. Це зовсім не цікаво.
— Мені надзвичайно цікаво.
— І гадки не маю, чим вона вас зацікавила. Може, тому що ви добра людина. — Вже так стемніло, що Елфріда не могла розгледіти виразу його обличчя, не могла зазирнути в його очі, напівприкриті повіками. — Гадаю, час уже повертатися.
— Так, звісно.
— У вас чудовий сад. Дякую вам. Хотілося б подивитися на нього вдень.
Це було у четвер. У неділю зранку пішов дощ — не весняна злива, а звичайнісінький дощ, який монотонно і довго барабанив по шибках Елфрідиного котеджу. У кімнатах стало так темно, що їй довелося всюди увімкнути світло. Вона випустила Гораса в сад, щоб той зробив свої ранкові справи, потім заварила собі чаю і, прихопивши його, знову вмостилася в ліжко. Ранок вона планувала провести в теплі й затишку, читаючи вчорашні газети й безуспішно намагаючись розгадати кросворд.
Але по одинадцятій задзвенів вхідний дзвінок. Його оглушливий дзвін не поступався пожежній сирені. В Елфріди мало серце не вистрибнуло з грудей від несподіванки. Горас, який лежав у неї в ногах, сів і двічі гавкнув. На більше він не спромігся, бо був надто боязкий, тому про те, щоб гарчати чи кусати чужих, навіть не йшлося.