Здивована, але спокійна, Елфріда вилізла з ліжка, вдягнула халат, зав’язала пасок і спустилася вузькими крутими сходами.
Сходи вели у вітальню, а вхідні двері відчинялися просто в мініатюрний садочок. На ґанку стояла маленька дівчинка у джинсах, кросівках і анораку, з якого стікала вода. Анорак був без каптура, тож волосся в дівчинки намокло, як собача шерсть після хорошого запливу. Її руде волосся було заплетене в кіски, обличчя всипане ластовинням, а щічки рум’яні від прохолоди.
— Місис Фіппс? — запитала дівчинка, й Елфріда побачила, що та носить брекети.
— Так.
— Я Франческа Бланделл. Мама сказала, що день просто жахливий, то, може, ви прийдете до нас на обід? У нас є величезний шматок яловичини й багато…
— Але ж я зовсім недавно вечеряла у вас.
— Мама сказала, що саме так ви й відповісте.
— Мені, звісно, дуже приємно. Але я навіть ще не одягнулася. А про обід і поготів не думала.
— Вона хотіла зателефонувати, але я сказала, що поїду велосипедом.
— Ти приїхала велосипедом?
— Лишила на тротуарі. Усе нормально.
Потік води, який полився з ринви, дивом не намочив дівчинку.
— Мабуть, краще зайди до мене, поки ти зовсім не потонула, — сказала Елфріда.
— Ой, дякую, — мовила Франческа і не вагаючись переступила поріг.
Горас, почувши спокійні голоси, вирішив, що нічого страшного немає, і граційно спустився сходами. Елфріда зачинила двері.
— Це мій пес Горас.
— Який гарненький. Привіт. А мамині пекінеси завжди по кілька годин гавкають, коли хтось приходить. Ви не проти, якщо я зніму анорак?
— Ні, звичайно. Знімай швиденько.
Франческа роздяглася і повісила куртку на стовпчик поруччя унизу сходів. На підлогу одразу ж потекла вода.
Затим вона озирнулася і сказала:
— Мені завжди здавалося, що ці будиночки надзвичайно милі, але я ніколи не була всередині. — Її очі були великі й сірі, а вії густі та світлі. — Коли мама сказала, що ви тут живете, мені страшенно захотілося подивитися на будиночок. Тому й приїхала. Ви не проти?
— Ніскілечки. Тільки тут трохи затісно.
— Тут ідеально.
Звісно, ідеально не було. Місця замало, все пошарпане, меблі старі. Елфріда привезла з Лондона продавлений диван, вікторіанське крісло, мідну решітку для каміна, потертий стіл, лампи, безглузді картини й багато-багато книжок.
— Я збиралася розпалити камін і полежати, якщо вже надворі така сірість… Хочеш чаю, кави?
— Ні, дякую, я щойно випила колу. А куди ведуть ці двері?
— На кухню. Я тобі покажу.
Елфріда пішла вперед, зняла засув і штовхнула двері. Кухня була не більша за корабельний камбуз. Тут стояв невеличний котел, який обігрівав увесь будинок. У дерев’яній шафці було повно порцелянового посуду, біля вікна розташовувалася фаянсова раковина, а решту простору займали стіл і два стільці. Збоку біля вікна — ще одні двері, які вели в сад на задньому дворі. Вони були до половини засклені, і крізь скло виднівся сад із викладеними плиткою доріжками та вузенька стрічка квітника — поки що на більше Елфріда не спромоглася, хоч і не полишала думку розбити клумби в саду. Між плитками пробивалися бур’яни, а через сусідську стіну перекинулася жимолость.
— У такий день, як сьогодні, тут не надто гарно, але літніми вечорами тут буде приємно посидіти.
— Ой, мені дуже подобається, — сказала Франческа і хазяйським оком окинула кухоньку. — У вас немає холодильника. І пралки. І морозилки.
— Так, морозилки немає. Але холодильник і пралка є. Вони в сарайчику наприкінці двору. А посуд я мию руками, бо тут немає місця для посудомийки.
— Мама померла б, якби їй довелося мити посуд руками.
— Я живу сама, тому це не проблема.
— А ще мені дуже подобається ваш посуд. Синій із білим. Мої улюблені кольори.
— Мені теж подобається. Це не сервіз, але я завжди купую щось принагідно в антикварних крамничках саме таких кольорів. Посуду вже стільки, що й місця не вистачає.
— А що нагорі?
— Те саме. Дві кімнати і крихітна ванна кімната. Сама ванна така маленька, що мені доводиться піджимати ноги. А кімнати — це моя спальня і майстерня. Я там шию. Якщо до мене приїздять гості, їм доводиться спати там, поруч зі швейною машинкою, клаптиками тканини й документами.
— Так, тато говорив, що ви шиєте подушки. Мені здається, для однієї людини цей будинок ідеальний. І для собаки, звісно. Наче ляльковий будиночок.