— У тебе є ляльковий будиночок?
— Так, але я ним більше не граюся. У мене є тваринки. Морська свинка на ім’я Щастя, але зараз вона не дуже добре почувається. Можливо, треба везти до ветеринара, бо на животі шерсть шматками повилазила. А ще кролики. І поні. — Франческа зморщила носа. — Його звати Принцом, але інколи він поводиться як остання тварина… Мабуть, я вже поїду. Мама сказала, що треба його до обіду помити, а це довга робота. До того ж сьогодні ще й дощить. Дякую, що показали свій дім.
— Залюбки! Дякую, що запросила мене на обід.
— Ви ж прийдете, правда?
— Звісно.
— Пішки?
— Ні, приїду автівкою, бо дощ. Знаєш, де стоїть моє авто? На вулиці. На узбіччі.
— Стара синя «фієста»?
— Так. Ключове слово — «стара». Але я цим не переймаюся. Головне, що в неї колеса крутяться і двигун працює.
Франческа широко всміхнулася.
Дівчинка зовсім не соромилася своїх обмотаних залізом зубів.
— Тоді до зустрічі, — сказала вона, взяла анорак, з якого й досі скапувала вода, одяглася і дістала з-під коміра кіски. Елфріда відчинила двері.
— Мама казала — о чверть на першу.
— Я буду. Дякую, що зайшла.
— Я колись ще зайду, — пообіцяла Франческа.
Елфріда дивилася, як дівчинка брьохає по калюжах до воріт. А за мить вона вже скочила на велосипед, махнула на прощання рукою і, несамовито натискаючи на педалі, зникла з поля зору.
Оскар, Ґлорія і Франческа стали першими друзями Елфріди. Через них вона познайомилася з іншими. Не лише з Макґері й Міллсами, а й Фубістерами, поважним сімейством, яке щороку влаштовувало ярмарок у парку біля свого дивного будинку в георгіанському стилі. І ще з командиром Королівського флоту у відставці Бартоном-Джонсом — вдівцем, затятим садівником, головою Асоціації громадських пішохідних доріжок і головним диригентом церковного хору. Бартон-Джонс («Боббі, мене звати Боббі» — так він відрекомендувався) полюбляв влаштовувати маленькі колоритні вечірки з коктейлями, а свою спальню називав хижкою. А також познайомилася з Даннами: багатіями, які купили старий будинок священника і перетворили його на дивовижно зручний дім з кімнатами для ігор і критим басейном із підігрівом.
Інші мешканці селища, із тих, хто був скромніший, входили в життя Елфріди поступово, один за одним, разом з її повсякденними справами. Серед них місис Дженнінґс, власниця крамниці та пошти; містер Годжкінс, який раз на тиждень об’їжджав усіх своїм автохолодильником і був надійним джерелом новин і пліток, а ще мав тверді політичні переконання; Альберт Меддовс, який відгукнувся на її оголошення (листівку, виставлену у вікні крамниці місис Дженнінґс) про те, що вона потребує допомоги в саду, і чудово впорядкував садок на задньому подвір’ї і перестелив плитку на доріжках. Вікарій із дружиною запросили Елфріду на вечерю, під час якої знову запропонували їй долучитися до «Жіночого інституту». Елфріда ввічливо відмовилася, бо ніколи не любила подорожувати автобусом і жодного разу в житті не варила варення, але погодилася взяти участь у житті початкової школи й на Різдво підготувала пантоміму.
Усі вони були доволі люб’язні та привітні, але ніхто з них не викликав у Елфріди стільки цікавості й бажання жити, як Бланделли. Двері Ґлорії були відчинені мало не цілодобово, й Елфріду чи не щотижня запрошували у Ґранж або на смачну вечерю, або на теніс (Елфріда сама не грала, але охоче вболівала за інших) чи на пікнік. Часом вони всі разом кудись їздили: на сусідню ферму, у парк Національного фонду або в театр у Чічестері. Елфріда відсвяткувала з Бланделлами Різдво і Новий рік, а коли влаштувала маленьку вечірку для нових друзів (на той час Альберт Меддовс уже оживив її садок, перестелив плитку на доріжках, обрізав жимолость і пофарбував сарайчик), то Оскар був у неї за бармена, а Ґлорія наготувала на своїй просторій кухні багато смачних страв.
Однак усе має свої межі. Елфріда не хотіла, щоб Бланделли цілковито заволоділи нею, а ще вона зовсім не мала бажання почуватися винною чи зобов’язаною. Буквально з першої зустрічі вона зрозуміла, що Ґлорія — сильна і владна жінка, можливо, навіть певною мірою безжальна, цілковито впевнена в тому, що все має бути лише так, як хоче вона. Тож Елфріда чудово розуміла, з якими наслідками може стикнутися. Вона поїхала з Лондона, аби зажити власним життям, і розуміла, що Ґлорії раз плюнути змести зі свого шляху самотню й доволі бідну жінку або, навпаки, втопити її в морі своєї бурхливої енергії.
Тож Елфріда навчилася час від часу робити крок назад, відмовчуватися і відмовлятися від запрошень під вигаданим приводом. Приміром, говорила, що має багато роботи або вже домовилася з кимось іншим про зустріч. Певна річ, з якимось вигаданим знайомим, з яким Ґлорія не знайома. Час від часу Елфріда вибиралася з маленького Дібтона. Просто садовила Гораса на пасажирське сидіння і їхала в якесь далеке селище, де її ніхто не знав. Там вони з Горасом підіймалися на пагорб, порослий погризеною вівцями травою, чи гуляли стежкою уздовж темного бурхливого струмка. Наприкінці стежини зазвичай натикалися на невеличкий паб, повний незнайомців, де можна було з’їсти сандвіч, випити кави й насолодитися самотністю.