УРИВОК
Спершу ми були єдиним цілим. Однак Бог вирішив, що в такому вигляді ми Його не задовольняємо, тому заходився розділяти нас. Бог дуже тішився нами, а потім, коли ми Йому набридали, забував про нас. У своїй байдужості Бог бував такий жорстокий, що це мене жахало. Бог також умів удавати лагідність, і тоді я любив Його, як нікого ніколи. Гадаю, усі ми могли б жити певною мірою щасливо — Бог, я та інші, — якби не ця клята книжина. Терпіти її не міг. Я знав, що зв’язок між нами — один з найвідразливіших у світі, але жах опанував мене пізніше, значно пізніше. Я не одразу це збагнув, бо надто мало знав. Так, я любив Бога, але ненавидів цю книжку, до якої Він зазирав з будь-якого приводу. Що ж до самого Бога, Його це невимовно тішило. Коли Бог був у доброму гуморі, Він писав. Коли гнівався, писав. І одного дня, піддавшись дуже поганому настрою, Бог зробив невимовну дурницю. Він розбив світ.
НАРЕЧЕНІ
АРХІВАРІУС
Часто кажуть, що старі будівлі мають власну душу. Аніма — ковчег, де речі здобували життя, — ще й наділяла старі будівлі особливо неприємним характером.
Наприклад, будівля Сімейних архівів постійно була не в гуморі. Щоб показати своє невдоволення, вона день у день порипувала, стікала водою, потріскувала й зітхала, їй не подобалися протяги, від яких улітку грюкали на-півпрочинені двері. Не любила вона й осінніх дощів.
Терпіти не могла вогкості, яка взимку просочувала стіни. Ненавиділа бур’яни, якими вже навесні заростало подвір’я.
Однак понад усе будівля не любила, коли відвідувачі нехтували розкладом роботи Сімейних архівів.
Поза всяким сумнівом, саме тому цього вересневого ранку вона скреготала, мокла, рипіла й хукала ще дужче, ніж зазвичай. Відчувала, що сюди хтось іде, попри те що робочий день розпочинався нескоро. На відміну від порядних відвідувачів, цей навіть не зупинився біля дверей. Ба більше, продерся, як злодій, навпростець до гардеробу у вестибюлі Архівів.
У дзеркалі, вставленому у дверцята шафи, поступово прозирнуло відображення чийогось носа.
По тому ніс наблизився до дзеркала. У ньому окреслилися окуляри, вигини брів, чоло, вуста, підборіддя, щоки, очі, волосся, шия та вуха. В обрізаному до плечей віддзеркаленні голова повернулася праворуч, потім — ліворуч. Унизу промайнуло зігнуте коліно, а потім — усе тіло. Воно одразу ж вибігло із дзеркала, немовби вискочивши з ванни. Коли відображення зникло, стало видно лише силует, а ще старе зношене пальто, сірі окуляри та довгий триколірний шалик.
Під усім цим була Офелія.
Навколо неї гардероб зарипів шафами, розлютившись на вторгнення. Хто посмів так знехтувати розкладом, за яким працювали Архіви? Меблі обурено заскреготали петлями й затупотіли ніжками. Вішаки голосно перестукувалися, немовби якийсь бунтівний дух спонукав їх до штовханини.
Ці прояви гніву анітрохи не налякали Офелію. Вона вже звикла, що Архіви дуже чутливі.
— Спокійно, — прошепотіла вона. — Спокійно...
Меблі та вішаки одразу втихомирилися. Будівля впізнала її.
Офелія вийшла з гардеробної і зачинила за собою двері. Перед нею висіла табличка:
УВАГА! У ЗАЛАХ ХОЛОДНО!
ЗАЛИШАЙТЕСЯ В ПАЛЬТАХ.
Заклавши руки в кишені, тягнучи за собою довгий шалик, Офелія пройшла перед анфіладою скриньок з наліпками: «Реєстр народжень», «Реєстр смертей», «Реєстр спорідненості» і ще багато інших. Вона обережно штовхнула двері консультаційного кабінету. Нікого. Віконниці зачинені, але крізь них пробивалося декілька сонячних променів, що вихоплювали з темряви ряд письмових столів. Із саду лунала пісня дрозда, від якої ці проблиски світла здавалися ще яскравішими. В Архівах було так холодно, що кортіло розчахнути всі вікна, щоб упустити трохи теплого повітря.
Офелія непорушно спинилася на порозі, задивившись на світляні смуги, що повільно повзли підлогою: починався новий день. Вона глибоко вдихнула запах старих меблів і холодного паперу. Незабаром цей запах, яким повнилося все її дитинство, мав назавжди зникнути з її життя.
Вона повільно підійшла до комірки архіваріуса, яку не відділяло від основної зали нічого, крім звичайної завіси. Попри ранню годину звідти вже долинав сильний аромат кави. Прикриваючи рот шаликом, Офелія кашлянула, щоб повідомити про свою присутність, але її не почули: по той бік лунала старовинна оперна арія. Тоді вона відхилила завісу й зайшла за неї. Архіваріуса не довелося довго шукати: кімнатка правила і за кабінет, і за кухню, і за вітальню, і за спальню, і за читальну залу. Господар сидів на ліжку, втупившись у газету.