ПОМАРАНЧА
Офелія байдуже дивилася на свій бутерброд з маслом. Навколо аж гуло від пліток та пересміювань: зібралися всі слуги. їй здавалося, що навіть найтихіше дзенькання чашки відлунює просто в черепі.
Відколи вона повернулася з інтендантства вже багато днів тому, їй ніяк не щастило виспатися, однак не через виснаження роботою. На додачу до своїх звичних завдань Мім тепер іще й гортав сторінки. Беренільда врешті погодилася виконати роль Ізольди в опері навесні й тепер відвідувала всі репетиції в музичному салоні.
— Я стану до вас вимогливішою, ніж будь-коли, — оголосила вона Офелії, вислухавши новину про зникнення листів. — Ніхто тут не повинен запідозрити, що ви для мене щось більше, аніж просто лакей.
Офелії до цього було геть байдуже. Вона мала лише одне бажання — викинути Торна з голови. Він мав поганий смак: перетворив шлюб за домовленістю на сентиментальну оповідку, і вона досі не пробачила йому цього, їй здавалося, що він порушив мовчазну угоду. Доброзичливе спілкування без жодних пристрастей — усе, на що вона сподівалася, а тепер з його провини між ними тінню пролягло незнане досі відчуття незручності.
Офелія намагалася проковтнути свою каву, аж тут її поплескали по спині, і вона вихлюпнула пів горнятка на стіл. Ренар, штовхнувши іншого лакея, що саме проходив повз них, сів на лаву й тицьнув їй під носа годинник.
— Синку, поквапся. Заупокійна церемонія ось-ось розпочнеться!
Мадам Фріда, стара Арчибальдова кузина, під час минулого балу в Місяцесяйві померла від серцевого нападу після надто енергійного танцю. Сьогодні вранці її мали поховати у сімейному склепі.
Офелія жестом показала Ренару, щоб ішов уперед. Він скоса позирнув на неї, насупивши руді кошлаті брови.
— Та що з тобою, врешті, таке? Ти взагалі замовк! Нехай ти й раніше не був балакучий, але зі мною говорили твої очі, руки, ти міг щось черкнути, і ми одне одного розуміли. А зараз у мене таке враження, ніби я стою сам на сам зі стінкою і бризкаю до неї слиною! Я вже місця собі не можу знайти.
Офелія здивовано позирнула на Ренара. З якого дива він так турбується про неї? Вона здригнулася, коли простісінько на її хліб з маслом опустився кошик з помаранчами.
— Віднесеш? — запитала Ґаель, інженерка із чорним моноклем.
Вона, як завжди, була вдягнена в надто широку блузу, вкриту кіптявою, а обличчя ховалося за хмарою темного волосся.
— Трясця! — вилаявся Ренар. — Звідки ці помаранчі?
Помаранчі, як і всі екзотичні фрукти, потрапляли тільки на стіл аристократів. Арчибальд мав власний сад на далекому Ковчегу-на-Землі. Офелія знала, що туди можна потрапити з Рози Вітрів, переступаючи одним кроком тисячі кілометрів, нехтуючи всіма законами географії, — але ключ мав лише управитель.
— Як мені відомо, оранжерея на Ковчегу-на-Землі також належить Матінці Хільдеґарді, — крізь зуби промовила Ґаель. — Урешті-решт, вона там у себе вдома.
— Я так і думав, — зітхнув Ренар, чухаючи бакенбарди. — Ти зазирнула до комори старших. Я нізащо не торкнуся крадених фруктів. Проси що завгодно, але не це.
— А я ні про що й не прошу. Я до новенького звертаюся.
Ґаель зиркнула на Офелію своїм оком без монокля — таким яскравим, живим і ясним навіть крізь чорні пасма її волосся.
— Віднесеш моїй господині? Вона прийде на церемонію, і я знаю, що й ти там будеш. Обіцяю, що проблем ти не матимеш.
— Чому він? — пробуркотів, насупившись, Ренар. — Чого б тобі самій не віднести?
Офелія теж про це подумала, але чому б і не поглянути нарешті на Матінку Хільдеґарду? Та, як і вона, була іноземкою, але попри це зуміла зробити себе незамінною для сильних цього світу. Небоград злетів до небес, для собачих упряжок утворилися повітряні коридори, простір вигинався, з’явилися укріплені кімнати та ідея пісочних годинників — і до всього цього доклала рук вона, Матінка Хільдеґарда. Геніальність її рішень полягала в тому, щоб поєднати її володіння простором з ілюзіями Міражників. Офелія багато чого мала в неї навчитися...
Вона напружилася: Ґаель, спираючись на стіл, мало не ткнулася носом у маску Міма. Офелія ледве розрізняла її слова в галасі, що їх оточував.
— Невтямки, чого саме ти? Бо відколи ти тут, я постійно спостерігаю за тобою. Ти, як я помітила, почуваєшся тут не на своєму місці. Знаєш, чому мою господиню називають Матінкою, а не герцогинею чи графинею? Бо вона не з їхнього світу. Вона мати таких людей, як ми з тобою. Віднеси їй помаранчі, вона зрозуміє.
Заклавши руки в кишені, Ґаель пішла собі від них своїм звичним кроком хлопця-шибеника. «Не на своєму місці»? Що вона хотіла цим сказати?