— Не знаю, як ти, а я нічого' не зрозумів, — сказав Ренар, пригладжуючи свою вогненно-руду гриву. — Я цю жіночку знав, іще коли вона дівчам була, але, мабуть, ніколи не розумів.
Він зітхнув мрійливо, майже захоплено, потім тицьнув Офелії під носа годинник.
— Часу в нас дедалі менше. Відліпися вже нарешті від цієї лавки!
Поховальна церемонія для покійної мадам Фріди відбувалася в каплиці Місяцесяйва, у глибині маєтку, за лісом із ялиць та озером Срібна Тареля. Щойно увійшовши всередину після процесії вбраних у чорне аристократів, Офелія відчула, як змінилася атмосфера. Зовні каплиця скидалася на невеликий занедбаний замок, простеньку будівлю, завдяки якій навколишній сад здавався навіть трохи романтичним. Натомість за широкими дверима починався тривожний світ напівтемряви. Кожен крок відлунював від мармурової підлоги аж до склепіння. У величні вітражі бився фальшивий дощ і світили фальшиві блискавки. Кожен спалах на мить вихоплював з темряви орнаменти вітражів між свинцевими переплетіннями: закутий у кайдани вовк, вуж, молот, у який б’є блискавка, восьминогий кінь, якесь обличчя — наполовину освітлене, наполовину в затінку.
Стиснувши кошик з помаранчами, Офелія стривоженим поглядом обводила каплицю, заповнену самими аристократами. Як упізнати з-поміж них Матінку Хіль-деґарду?
— Прошу ваш ключ, — перепинив її жандарм біля входу.
Офелія витягнула й показала ключ на ланцюжку. На її превеликий подив, він дав їй чорну парасольку, таку важку, що в неї аж дух перехопило. Жандарм роздавав такі всім лакеям, яких зустрічав на вході, а ті вимахували ними над головами господарів, немовби захищаючи їх від невидимого дощу. Ця вистава теж входила до поховальної церемонії? Офелії стало шкода родини: мабуть, тяжко переживати жалобу посеред такого фарсу.
Вона помітила Беренільду з матір’ю. Тітки Розеліни поруч не було. На церемонію поховання допустили лише лакеїв.
— Навіщо ці помаранчі? — запитала Беренільда, така вродлива сьогодні, що це аж ніяк не пасувало до чорної сукні. — Хіба я чогось просила?
Щосили розмахуючи руками, Офелія спробувала пояснити, що фрукти потрібно передати іншій людині.
— Ми не маємо часу, — кинула Беренільда. — Ось-ось почнеться церемонія. Розгортай парасольку, чого чекаєш?
Дівчина взялася виконувати її наказ, аж тут помітила, що кожна спиця оздоблена кришталевими підвісками — саме через це парасоля була така важка. Офелії і без цієї парасолі було важко тримати кошик з помаранчами, що його дала їй Ґаель. Вона неодмінно розсипала б їх, якби Торнова бабуся вже вкотре не прийшла їй на допомогу, узявши кошик у неї з рук.
— Мамо, ви надто добрі до цього хлопця, — роздратовано промовила Беренільда.
Очевидно, бабуся відчула небезпеку конфлікту: на її вкрите зморшками обличчя лягла сором’язлива усмішка
— Доню, та я просто занадто люблю солодке, а від апельсинів просто шаленію!
— Не торкайтеся їх, мамо: ми не знаємо, звідки принесено ці апельсини. І поквапмося: я б хотіла зайняти місце біля вівтаря Одіна.
Беренільда взяла матір під руку. Намагаючись тримати парасолю якомога вище, щоб компенсувати свій малий зріст, Офелія пішла за ними. Нічого не вдієш: Матінка Хільдеґарда має зачекати. Вона, як могла, прокладала собі шлях між іншими парасольками, ніби в лісі із чудернацьких чорних грибів, аж поки дісталася лав, зарезервованих для близьких покійної. Арчибальд — його легко було впізнати за циліндром з подертим верхом — возсідав попереду. Офелія ніколи досі не бачила його таким серйозним. Невже його вразила смерть старої мадам Фріди? Через це Арчибальд навіть піднісся в її очах.
Навколо посланника сиділи його сестри й чимало тіток та кузин. Не всі члени клану мешкали в Місяцесяйві, тож зараз Офелія вперше бачила Павутину в повному складі. У цій родині за кількістю суттєво переважали жінки. Вона побачила Ренара, який стояв за третім рядом, тримаючи парасольку над пані Клотильдою. Арчибальдова бабуся була трохи туга на вухо. Вона сиділа, наставивши слухову трубку на фісгармонію, насупившись, ніби вибагливий музичний критик, хоча за інструментом поки що ніхто не сидів.
Офелія стала за Беренільдою та її матір’ю, які сіли в другому ряду. У глибині каплиці, біля ніг статуї велетня на троні, була виставлена на загальний огляд труна. Отже, це вівтар Одіна? Дівчина зацікавлено роздивлялася його. Стиснувши парасолю обома руками, щоб не трусилися підвіски, вона допитливо глянула на стіни нефа. Між вітражами, тримаючи склепіння на витягнутих руках, стояли інші статуї з вибалушеними очима й жорсткими рисами обличчя.