Забуті боги.
Ця каплиця відтворювала церкви старого світу за часів, коли люди вірили, що ними керують всемогутні сили. Офелія бачила такі інтер’єри лише на давніх гравюрах у книжках. На Анімі хрестини, весілля та поминки справляли в товаристві, по-простому, а тутешній люд натомість любив похизуватися.
Ущухло перешіптування на лавках. Жандарми, ви-шикувані вздовж стін, стали струнко. Каплицю заповнили урочисті звуки фісгармонії.
На вівтар Одіна вийшов розпорядник церемоній — старий чоловічок у перуці, який помітно розхвилювався, побачивши перед собою Павутину в повному складі. Офелія впізнала вдівця мадам Фріди.
— Порвалася ниткаї — проголосив він тремтливим голосом і заплющив очі.
Зворушена Офелія на мить подумала, що він не може знайти слів, аж тут усвідомила, що в цей час збираються з думками всі учасники Павутини. Тиша тривала далі. Лише вряди-годи хтось позіхав чи покашлював на лавках. Щоб рівно утримувати парасолю, Офелія докладала чимдалі більших зусиль. Вона сподівалася, що кошик з помаранчами не надто важкий для Торнової бабусі: та поставила його на коліна й міцно тримала, щоб не перекинувся.
Коли Офелія побачила, що Арчибальдові сестри витирають носи, охоплені однаковим почуттям, вона зрозуміла, що сім’я болісно переживає втрату. Церемонія спокійно тривала далі, але без слів. У Павутині їх не потребували: там усі були пов’язані між собою. Що відчував один, те відчували всі. Офелія знову поглянула на Арчибальда, який сидів попереду. Вона бачила хіба що його профіль. Зараз у нього на вустах не було й тіні грайливої усмішки, що зазвичай була так притаманна йому. Заради цього дня він пригладив волосся і поголився.
У цій родині існував зв’язок, якого не могла збагнути ані Офелія, ані жоден клан на Полюсі. Смерть означала не просто втрату рідної людини — у небуття поринала частка кожної особистості.
Офелії стало соромно, що вона, заходячи до цієї каплиці, анітрохи не думала про жінку, яка лежала в труні. Забути покійних — те саме, що вбити їх удруге. Вона зосередилася на єдиному спогаді, який мала про мадам Фріду — літню пані, що танцювала, мабуть, надто завзято, — і спрямувала на нього всю свою увагу. Вона могла лише в такий спосіб віддати їй належну шану.
Здавалося, що парасоля вже не така важка й час тягнеться не так повільно. Коли вдівець подякував присутнім і всі встали, її це заскочило майже зненацька. Лакеї склали парасольки й почепили їх держаками на спинки лав. Від передзвону всіх підвісок здавалося, ніби йде дощ із крапель кришталю.
Офелія теж склала парасольку й кивком голови подякувала Торновій бабусі, яка передала їй кошик. Поки Беренільда висловлювала співчуття родині Арчибальда, Офелія почала шукати Матінку Хільдеґарду. Треба було її знайти, поки всі не порозходилися з каплиці.
— На задніх лавах шукай, — прошепотів їй на вухо Ренар. — І не барися в її товаристві, синку: репутація в неї не бездоганна.
Щойно помітивши літню жінку, яка сиділа в останньому ряду, Офелія одразу зрозуміла: це не хто інший, як Матінка Хільдеґарда. Вона скидалася на страшенно потворну антикварну старожитність. Густе волосся із сивиною, брунатно-смаглява шкіра, відвертий несмак сукні в горошок, сигара, затиснена в іронічно всміхне-них вустах, — усе це страшенно вирізняло її з-поміж блідих аристократів, що юрмилися в каплиці. Роззираючись довкола чорними оченятами, вдавленими в пухке обличчя, мов дві кульки, вона глумливо оглядала все це вище товариство. Здавалося, вона дістає велике задоволення, коли люди відводять очі, зустрівшись із нею поглядом, а вона гортанним голосом звертається до них:
— Мсьє Ульрику, ви задоволені новим скороченим приходом?
Чоловік вичавив із себе люб’язну усмішку й поквапливо відійшов.
— Я не забула про ваш павільйон, мадам Астрід! — запевняла вона пані, яка марно намагалася сховатися за віялом.
Споглядаючи цю сцену, Офелія відчувала непереборну симпатію до архітекторки. Усі ці люди потребували її послуг, але соромилися опинитися поруч із нею. І що більше вони давали їй зрозуміти, що її присутність небажана, то впевненіше почувалася вона господинею. Вона невпинно озивалася до аристократів, і жандарми вже стояли напоготові, але Арчибальд жестом наказав їм не втручатися. Він спокійним кроком перейшов через каплицю і схилився перед лавкою в останньому ряду, прикладаючи до грудей свій шапоьсляк.
— Мадам, у нас жалоба. Чи могли б ви поводитися тихенько?