— Авіустине, хіба я можу відмовити вам? — по-відьом-ськи посміхнулася Матінка Хільдеґарда.
— Арчибальд, мадам. Мене звати Арчибальд.
Архітекторка провела його поглядом, але дотримала свого слова й припинила розлякувати присутніх. Офелія подумала, що це чудовий момент, щоб віддати їй помаранчі.
— І чого ж хоче цей карлик? — спитала Хільдеґарда в Офелії, затягуючись сигарою.
Офелія поставила кошик біля неї на лаву і, не знаючи, як їй діяти далі, відсалютувала. Нехай Матінка Хільдеґарда не була аристократкою і явно не вирізнялася шляхетними манерами, вона все-таки заслуговувала на мінімум виявів пошани. «Вона мати таких людей, як ми з тобою», — сказала Ґаель. Офелія раптом відчула, що чогось дуже чекає від цієї зустрічі, хоча це й було безглуздо. Її хтозна-чому вибрали для цього дивного доручення, але зараз вона сподівалася маленького дива. Погляду, підбадьорливого слова — бодай чогось, щоб нарешті почуватися тут на своєму місці. Вона аж тепер зрозуміла, як сильно зачепили її слова Ґаелі.
Матінка Хільдеґарда повільно взяла одну помаранчу, переводячи з фрукта на Офелію і знову на фрукт напрочуд жвавий як для її віку погляд чорних оченят.
— Ти від моєї чорнявочки?
Вона говорила дуже хрипко, але Офелія не знала, чому був у неї такий голос: через її чужинницький акцент, а чи тому, що вона забагато курить.
— Ти що, язика проковтнув, карлику? Тебе як звати? Кому служиш?
Офелія безсило приклала руку до рота, щиро шкодуючи, що не може відповісти. Матінка Хільдеґарда бавилася апельсином, перекочуючи його у своїй великій поморщеній руці. Вона саркастично-зацікавлено оглянула Міма з голови до ніг, потім жестом наказала підійти ближче й прошепотіла йому на вухо:
— З вигляду ти такий мізерний, що це навіть привертає увагу. Ти теж маєш свої маленькі таємниці, мій хлопчику? Ну, то гаразд, домовилися.
На превеликий подив Офелії, Матінка опустила в кишеню її лівреї три сині пісочні годинники й ляснула по сідницях: аудієнція завершилася. Дівчина геть нічого не могла збагнути. Вона ще не отямилася від подиву, аж тут Ренар схопив її за лікоть і розвернув до себе, мов ляльку.
— Я все бачив! — просичав він крізь зуби. — Три сині за кошик помаранчів! Ти знав, скільки тобі дадуть, еге ж? І хотів притримати все собі, паскудо ти двоєдушна!
Офелія просто не могла його впізнати. Його великі зелені очі, зазвичай такі ласкаві, тепер палали жадобою та злістю. Від цього Офелії стало невимовно боляче. Вона похитала головою, щоб показати йому, що нічого не знала та не розуміла й що не потрібні їй ці годинники, але цієї миті вони обоє озирнулися, почувши крик:
— Убивця!
Навколо них вирував хаос. Аристократки в паніці з криками підхоплювалися з місць, а чоловіки обступили лаву останнього ряду, утворивши коло. Матінка Хільдеґарда сиділа у своїй сукні в горошок, пряма, наче аршин проковтнула, бліда, мов покійниця, вибалушивши очі.
Помаранча, яку вона щойно тримала в руці, покотилася по підлозі. Уся долоня почорніла й розпухла.
— Це він! — заволав хтось, указуючи на Офелію. — Він отруїв архітекторкуі
— Отруйник! ОтруйникІ Отруйник! — розляглося відлунням по всій каплиці.
Офелії здавалося, що вона бачить страшний сон і ніяк не може прокинутися. Вона крутилася на місці, і на неї вказували десятки рук. Виринувши з натовпу, промайнуло перекошене обличчя Ренара, зболене — Беренільди, зацікавлене — Арчибальда. Відштовхнувши жандармів, які намагалися її схопити, вона кинулася до кошика і, миттю стягнувши рукавички, торкнулася кінчиками пальців його ручки. Ризикований учинок, але, мабуть, єдина можливість дізнатися. їй вистачило миті, щоб прочитати нестерпну правду.
А наступної секунди вона вже нічого не бачила під градом ударів.
У КАМ’ЯНОМУ МІШКУ
Розтягнувшись на циновці, від якої відгонило цвіллю, Офелія поринула в роздуми. Принаймні намагалася збагнути те, що сталося. Приміщення пливло перед очима. Окуляри з’їхали набік, а поправити їх вона не могла: їй кайданками скрутили руки за спиною. Світло потрапляло сюди лише крізь віконечко над дверима, вихоплюючи з напівтемряви дивні речі: годинники, що зупинилися, поламані стільці, подерті на шматки картини, опудала тварин. І навіть у кутку самотньо валялося колесо від велосипеда.
Отже, це й був кам’яний мішок Місяцесяйва? Просто звалище старого непотребу?
Офелія спробувала звестися на ноги, але одразу покинула думку про це. Боліли скручені руки. Та що вже там, будь-який рух завдавав болю. Навіть дихати було боляче. Напевно, її побрита так, що зламали ребро. Жандарми постаралися.