Обшукуючи її, навіть забрали три сині пісочні годинники, які дала Матінка Хільдеґарда.
Офелія думала лише про тітку Розеліну, яка, напевно, місця не знаходила, тривожачись за неї. А Торн? Чи сказали йому, що трапилося? Поки що, за ці кілька годин, відколи її кинули на циновку в цю комірчину, сюди ніхто не заходив. Навряд чи колись у житті час тягнувся для неї так повільно.
Що вона мала робити, коли по неї прийдуть? До кінця розігрувати роль Міма, щоб не розкрився обман? Чи порушити накази Торна й на повен голос заговорити на свій захист? Єдиним її аргументом було читання отруєного кошика. Чому їй мали повірити на слово? Вона вже сама ледве могла цьому повірити.
Крім того, Офелія частково відчувала провину за те, у чому її звинувачували. Якщо Матінка Хільдеґарда померла, то це тільки через її наївність.
Вона дмухнула на пасмо волосся, що впало їй на окуляри. Його не було видно — ліврея створювала добру ілюзію, — але воно муляло. Дівчина завмерла, побачивши в напівтемряві, поруч із собою, на підлозі, якийсь рух, а потім зрозуміла, що це відображення Міма. Зовсім поряд стояло дзеркало, що спиралося на купу меблів. їй спало на думку втекти, але вона одразу викинула це з голови, придивившись до дзеркала й побачивши на ньому тріщину.
Офелія підвела голову, прислухаючись. Серце калатало: у замку обертався ключ. У прямокутнику світла, що падало з коридору, вона побачила круглобокий, як діжка, силует у перуці. Це був Ґюстав, мажордом і управитель Місяцесяйва. Він зачинив за собою двері, а потім, тримаючи в руці свічник, підійшов ближче до Офелії. Тепер вона краще бачила його. Вогник освітлював його припудрену шкіру й червоні губи. Грубе всміхнене обличчя здавалося гротесковою маскою клоуна.
— Я думав, що ви постраждаєте більше, — тихенько протуркотів він. — Наших милих жандармів аж ніяк не вважають лагідними.
В Офелії волосся позлипалося від крові, а одна повіка так розпухла, що око не розплющувалося. Утім мажордом не міг цього побачити. Створена лівреєю ілюзія ховала все це під незворушним обличчям Міма.
Ґюстав поблажливо схилився до неї, тихенько промовивши:
— Чш-ш-ш. Схоже, вас використали, чи не так? Убити так незграбно, посеред дипломатичного прихистку, під час церемонії прощання з тілом І Ніхто б не вчинив такої дурниці. На жаль, я не знаю, що, крім дива, могло б урятувати ваше дрібненьке, нікому не потрібне життя. Мадам Хільдеґарду аж ніяк не вважали святою, готовий з вами погодитися, але в Місяцесяйві не вбивають — це правило.
Офелія вигнулася, щоб дати відпочити скрученим рукам, і здивовано позирнула на нього здоровим оком. Відколи товстун-мажордом почав цікавитися її долею? Він схилився до неї нижче й усміхнувся ще ширше.
— Поки я тут з вами розмовляю, мадам Беренільда захищає вас перед монсеньйором так палко, ніби йдеться про її власну честь. Вона з таким запалом за це взялася, що нікого не зможе обдурити. Не знаю, чим ви її полонили, але вона від вас мліє, еге ж? І мушу визнати, що ця обставина надає вам певну вагу в моїх очах.
Офелія слухала його й не могла повірити в почуте. Це все здавалося якимось лихим сном.
— Гадаю, мадам Беренільда врешті-решт могла б переконати монсеньйора й він організував би для вас справедливий суд, — вів далі Ґюстав. Крізь його слова прохоплювався схожий на квоктання смішок. — На жаль, час грає проти вас, еге ж? Наші милі жандарми надто заповзятливі. Я чув, що вони невдовзі мають намір накинути мотузку вам на шию. Вони обійдуться без слідства, суду й свідків. І ваша господиня дізнається про це трохи запізно.
Офелію пройняв холодний піт. їй стало по-справжньому страшно. А якщо зізнатися, хто вона? Чи поставляться до неї м’якше, чи, навпаки, вона тільки погіршить свою ситуацію? Можливо, разом із собою потягне в прірву й Беренільду?
Товстун Ґюстав підвівся, важко дихаючи: надто низько перед тим нахилився. Він знайшов собі стілець, у якого вціліли всі чотири ніжки, поставив його поряд із циновкою Офелії і сів. Дерево загрозливо рипнуло під його вагою.
— Хочете укласти зі мною угоду, юначе?
Офелія почувалася надто зле, щоб підвестися. Лежачи на підлозі, вона бачила лише лаковані черевики та білі панчохи Ґюстава. Вона дала знати, що слухає його, кліпнувши очима.
— Я можу врятувати вас від жандармів, — продовжив тоненьким голоском Ґюстав. — Даю вам слово, що ніхто по вас не прийде, поки монсеньйор думатиме над рішенням. Це єдина ваша надія на порятунок, еге ж?
Він розсміявся, немовби ситуація справді була кумедна.